Джеймс Хедлі Чейз - Труна з Гонконгу

Я лише раз бував на Кеннот-бульварі, й було це недавно. Будинки там почали зводити відразу ж після війни, нічого аж надто особливого. Більшість із них — бунгало, наполовину цегляні, наполовину дерев'яні. Найкращим на Кеннот-бульварі є вид на місто й море і, якщо вам це потрібно, його усамітнення.

Що більше я думав про це завдання, то менше воно мені подобалось. Я навіть не мав опису жінки, за якою був найнятий стежити. Якби мені не заплатили тих трьохсот доларів, я б не брався за цю роботу, не зустрівшись спершу із Гардвіком, але оскільки мені заплатили, то відчував, що повинен виконати його доручення.

Замкнувши свою контору, я пройшов через приймальню, замкнув зовнішні двері й попрямував до ліфта.

Мій найближчий сусід, промисловий хімік, усе ще важко трудився, щоб заробити на прожиття. Я чув його виразний баритон, яким він наговорював чи то диктофону, чи то секретарці.

Спустившись ліфтом на перший поверх і перетнувши вулицю, я зайшов у закусочну, де зазвичай їв. Попросив Сперроу, бармена, зробити мені два сандвічі з шинкою та куркою.

Сперроу, високий, худий, із копицею сивого волосся, завжди цікавився моїми справами. Він був непоганим хлопцем, і час од часу я веселив його купою побрехеньок про пригоди, що начебто траплялися зі мною.

— Ви сьогодні ввечері працюєте, містере Раян? — запитав він нетерпляче, щойно почавши готувати для мене сандвічі.

— Саме так, — відповів я. — Проводжу ніч із дружиною клієнта, стежачи, щоб вона не згрішила.

Його рот широко відкрився, а очі витріщилися на мене.

— Справді? А яка вона, містере Раян?

— Ти знаєш Ліз Тейлор?

Він кивнув, нахилившись уперед і важко дихаючи.

— Ти знаєш Мерилін Монро?

Його кадик судомно смикнувся.

— Звісно, що знаю.

У відповідь я сумно всміхнувся.

— Вона не схожа на жодну з них.

Він кліпнув, а тоді, усвідомивши, що я над ним жартую, широко всміхнувся.

— Знову суну свого носа, куди не слід, еге ж? — запитав мене. — Гадаю, я цікавився тільки цим.

— Поквапся, Сперроу, — сказав я. — Мені треба заробляти на прожиття.

Він поклав сандвічі у паперовий пакет.

— Не робіть того, за що вам не платять, містере Раян, — сказав Сперроу, подаючи мені пакет.

Була уже без двадцяти хвилин сьома. Сівши у своє авто, я поїхав на Кеннот-бульвар. Я не поспішав. Коли піднімався гірською дорогою, сонце пізнього вересня саме ховалося за вершиною гори.

Бунґала на Кеннот-бульварі були закриті від дороги живоплотом або квітучими чагарниками. Я повільно проїхав повз № 33. Величезні подвійні ворота ховали будиночок. Десь за двадцять ярдів вище дорогою був майданчик для тривалої стоянки автомобілів, із якого відкривався чудовий вид на море. Я зупинився там, вимкнув двигун і пересунувся з водійського сидіння на пасажирське. Звідси було добре видно подвійні ворота.

Мені не залишалося нічого, крім чекання. У цьому я був цілком вправним. Якщо ви достатньо божевільні, щоб обрати для себе таку професію, як у мене, то терпіння — найнеобхідніша її умова.

Упродовж наступної години мимо проїхали три чи чотири автівки. Водії, котрі повертались із важкої праці, проїжджаючи повз, кидали на мене швидкі погляди. Я сподівався, що схожий на чоловіка, котрий чекає на свою подругу, а не на детектива, який стежить за дружиною клієнта.

Дівчина в обтислих штанях та светрі пройшла мимо мого припаркованого авто. Попереду неї підтюпцем біг пудель, з ентузіазмом зупиняючись біля дерев. Дівчина кинула на мене швидкий погляд, у той час як мої очі неспішно оцінювали її фігуру. Я зацікавив її значно менше, ніж вона мене. Тож я із жалем спостерігав, як дівчина зникає у темряві.

До дев'ятої уже стемніло. Я витягнув паперовий пакет і з'їв сандвічі. Зробив ковток віскі з пляшки, що зберігалась у мене в «бардачку».

Це було довге та втомливе очікування. Подвійні ворота № 33 залишалися такими ж активними, як фарширована щука. Але тепер стало уже достатньо темно, щоб я міг проявити ініціативу. Залишивши авто, я перейшов дорогу. Відчинив одну частину воріт і заглянув у невеличкий охайний сад. Світла було ще достатньо, аби розгледіти газон, квіти і доріжку, яка вела до невеликого бунгало з чимось схожим на веранду.

Бунгало тонуло у темряві. Тож я дійшов висновку, що вдома нема нікого. Аби впевнитись у цьому, обійшов будинок ззаду, але світла не було і там.

Повернувся до машини, почуваючись пригніченим. Схоже, щойно містер Гардвік поїхав до аеропорту, як місіс Гардвік майнула з дому.

Тепер мені не залишалося нічого іншого, окрім як сидіти в авто, сподіваючись, що жінка повернеться упродовж ночі. Тож із трьома сотнями доларів, які все ще мучили моє сумління, я взявся чекати.

Десь близько третьої години ранку я заснув.

Перші промені сонця, пробиваючись крізь лобове скло авто, розбудили мене. Шийні м'язи затерпли, болів хребет, і я почувався винним, усвідомивши, що проспав три години, у той час як мав відробляти свої триста доларів.

Дорогою вгору їхало авто з молоком. Я спостерігав, як молочар зупинявся і знову рушав, доставляючи молоко до кожного бунгало. Він проїхав мимо № 33, а тоді зупинився прямо навпроти мене, щоб занести пляшки у № 35.

Коли він вийшов, я наблизився до нього. Це був старший чоловік, чиє обличчя свідчило про чималий досвід важкого життя і тяжкої праці. Він запитально поглянув на мене, зупинившись і стискаючи в руці дротяну корзину з пляшками молока.

— Ви пропустили № 33, — сказав я. — Молоко отримали всі, окрім № 33.

Він допитливо оглянув мене.

— Їх зараз нема вдома. А що вам до того, містере?

Я зрозумів, що він не з тих, із ким можна поводитися за панібрата. Мені аж ніяк не хотілося мати нові проблеми, тож я вийняв і подав молочареві своє посвідчення. Він ретельно оглянув його, а тоді, тихо насвистуючи крізь зуби, повернув мені.

— Ви не заходите у № 33? — запитав я.

— Звісно, заходжу, але вони поїхали на місяць.

— Хто — «вони»?

Він із хвилину обмірковував це запитання.

— Містер і місіс Маєрс.

— Наскільки я розумію, тепер тут мешкають містер і місіс Гардвік.

Він опустив дротяну корзину й посунув капелюх на потилицю.

— Зараз там ніхто не живе, містере, — сказав чоловік, потерши чоло. — Я б знав, якби там хтось був. Людям потрібне молоко, і саме я доставляю його сюди. А в