Фредрік Бакман - Ведмеже місто

великих рукавицях і шоломі, що сповзає на чоло. Другий — білий аркуш, на якому мама написала йому уривки молитви. Коли Амат народився, вона лежала, приклавши його до грудей, на вузькому ліжку в маленькій лікарні на іншому боці земної кулі, і в цілому світі не було нікого, крім них. Медсестра прошепотіла цю молитву мамі на вухо; кажуть, Мати Тереза написала її на стіні над своїм ліжком, і медсестра сподівалася, що ця молитва дасть самотній жінці силу й надію. Ось уже шістнадцять років цей клаптик паперу висить на стіні в кімнаті її сина, слова трохи переплуталися, але мама записала їх так, як запам’ятала:

Якщо ти чесний, люди можуть обдурити тебе. Однаково будь чесним.

Якщо ти людяний, люди можуть обмовити тебе. Однаково будь людяним.

Добро, яке ти зробив сьогодні, можуть забути завтра. І все ж твори добро.

Щоночі Амат ставить свої ковзани біля ліжка. «Ото намучилася твоя мати, коли народжувала тебе — а ти був уже в тих штуках», — часто піджартовує старий сторож на ковзанці. Він пропонував хлопцеві залишати ковзани у шафці в клубі, але той любить носитися з ними. Амат хоче, щоб вони були біля нього.

Він завжди був найнижчим у всіх командах, ніколи не мав таких м’язів, як інші гравці, ніколи не бив з такою силою, як вони. Зате ніхто в цьому місті не міг його наздогнати. Жоден гравець не вмів рухатися з такою швидкістю. Амат не знає, як це пояснити, але на думку йому спадає такий приклад: одні люди, коли дивляться на скрипку, бачать лише дощечки й кілочки, а інші бачать музику. Він завжди відчував ковзани невіддільними від свого тіла і коли запихав ноги у звичайні черевики, то почувався ніби моряк, який ступив на сушу.

Останні рядки, написані мамою на аркуші, що тепер висів на стіні, звучали так:

Те, що ти будував, може бути зруйноване. Однаково будуй. Зрештою, усе це справа твоя і Бога, і ніколи — не чиясь інша.

Одразу під ними завзятим почерком школярика було виведено червоним фломастером:

ВОНИ КАЖУТ ЩО Я Є ЗА МАЛИМ ДЛЯ ГРИ. ОДНА КОВО СТАНУ № 1 ВИЛИКИМ ГРАВЦЕМ!

Бах.

Колись основна хокейна команда Бйорнстада була другою у вищій лізі країни — це було понад два десятиліття і три дивізіони тому, — але завтра Бйорнстад знову зійдеться у двобої з найкращими. То хіба справді такий важливий матч юнацької команди? Чи буде якесь місто перейматися кількома підлітками в якомусь півфіналі молодіжної ліги? Звісно, не надто. Але тільки не в межах цієї географічної плями.

За пару сотень метрів південніше від дороговказів починається район, який називається просто — Височина. Це невеликий кластер ексклюзивних будинків з панорамою на озеро. Тут по сусідству мешкають власники супермаркетів, керівники фабрики або ті, хто їздить на кращу роботу у великі міста, де під час корпоративів їхні колеги дивуються, вирячивши очі: «Бйорнстад? Хіба можна жити в такій глухомані?». У відповідь мешканці бурмочуть щось про полювання, риболовлю і близькість до природи, але насправді часто замислюються, чи справді це місце придатне для життя. Чи довго вони протримаються. І чи залишилося тут щось, окрім ціни на нерухомість, яка, схоже, падає синхронно з температурою.

А тоді вони прокидаються від отого «Бах!». І усміхаються.

3

За понад десятиліття сусіди вже звикли до звуків, які долинали з саду сім’ї Ердаль: бах-бах-бах-бах-бах. Коротка пауза, поки Кевін збирає шайби. Потім знову: бах-бах-бах-бах-бах. Йому було два з половиною роки, коли він уперше проїхався на ковзанах, у три роки він отримав свою першу ключку, в чотири міг узяти гору над п’ятирічним гравцем, а в п’ять грав краще за семирічних. Тієї зими, коли йому виповнилося сім, він так сильно обморозив обличчя, що зблизька на вилицях досі видно невеличкі білі плями. Кевін уперше грав в офіційному матчі ліги, і на останніх секундах гри не зумів вразити порожні ворота. Бйорнстадські юніори перемогли з рахунком 12:0, усі голи забив Кевін, але його нічим не могли розрадити після останнього промаху. Пізно ввечері батьки виявили, що його нема в ліжку, опівночі половина мешканців міста вже прочісували ліс. У Бйорнстаді гра в хованки — погана ідея, бо варто малій дитині трохи відійти, як її вмить поглинає темрява, а тендітне тіло швидко замерзає на смерть при тридцяти градусах морозу. Тільки на світанку хтось виявив, що хлопець був не в лісі, а на вкритому кригою озері. Він притягнув туди ворота, п’ять шайб, усі кишенькові ліхтарики, які зміг роздобути, і годинами пробивав по воротах з того кута, з якого не зміг забити останній гол у матчі. Коли його вели додому, він нестримно ридав. Білі плями на обличчі так ніколи й не зійшли. Йому було сім років, і всі вже тоді знали, що всередині хлопця живе ведмідь. Цю силу не стримати.

Кевінові батьки оплатили будівництво власного невеликого хокейного майданчика, на якому він щоранку тренувався, тож щоліта їхні сусіди відкопували в себе на грядках із квітами цілі кладовища шайб. І ще кілька наступних поколінь будуть знаходити в тутешніх квітниках залишки вулканізованої гуми.

Рік за роком сусіди чули, як міцнішає хлопчикове тіло — стукіт його ударів ставав щоразу сильнішим і швидшим. Тепер Кевіну виповнилося сімнадцять, і місто не бачило гравця з таким талантом від того часу, як їхня команда була у вищій лізі — ще до його народження. У хлопця було все: тілобудова, руки, голова і серце. Але передусім він мав чуття і бачив те, що відбувалося на льоду, наче в уповільненій зйомці, а не так, як бачили інші. У хокеї можна багато чого навчитися, але ти або народився з таким умінням бачити, або ні. «Кевін? Оце справжній хокеїст», — часто казав спортивний директор клубу Петер Андерссон, а він знав що каже: востаннє в Бйорнстаді таким самородком був сам спортивний директор — він здолав увесь шлях до Канади й НХЛ, де грав із найкращими хокеїстами світу.

Кевіну відомо, що від нього вимагають — про це йому розповіли, щойно він став на ковзани. Потрібно все. Вимога одна: весь ти. Тому щоранку, коли тільки світає, а шкільні товариші міцно сплять, накрившись теплими ковдрами, Кевін біжить до лісу, а тоді починається: бах-бах-бах-бах-бах. Позбирати шайби. Бах-бах-бах-бах-бах. Позбирати шайби. Після обіду — тренування у молодіжній команді, ввечері — з основною командою, потім тренажерний зал, знову пробіжка до лісу, а тоді остання