Решад Нурі Гюнтекін - Женоненависник

на гори спаде туман, батько в селямлику[4]гратиме з ад’ютантом у нарди, а ми з мамою в темній кімнаті з низькою стелею сидітимемо й слухатимемо, як вовки з шакалами виють... А я до того ж уявлятиму собі, як оце зараз Стамбул кружляє в шаленому вихорі розваг... Та не доведи Господи! Ми ж один раз на світі живемо... Я розумію, лягти в могилу після смерті, але за життя... Та ще й за такого, як у мене...

Ферхан. А ти не боїшся образити батька?

Сара. Ми з батьком дуже любимо одне одного... І якби я поїхала до Ерзурума, то це б, навпаки, тільки зашкодило нашій любові... Адже я б там нікого, крім батька, не бачила, і мені б швидко набридло. Зараз, коли я думаю про нього, коли згадую його миле обличчя, то відчуваю теплу ніжність. А в іншому разі я б її втратила. А потім би почала думати, що це через нього я змушена була залишити Стамбул, і потайки сердилася б на нього, зненавиділа б його. Врешті-решт, напевно, ми почали б сваритися; я б збунтувалася. Бачиш, Ферхан... Жахлива сімейна драма... (Сміється.) А так я залишилась у Стамбулі, і небезпека минула.

Ферхан. Не ображайся, Capo... Ти стаєш просто жахливою... Гаразд, а як же тобі вдалося вмовити батька?

Сара. Я ще з осені почала писати листи: «Я вже не можу, будь-що приїду». Батько став мене буквально вмовляти: «Зараз не можна, потерпи до літа. Залишилась дрібниця — якихось півроку». Так я глибоко переконала його в своїх добрих намірах, ба навіть у тому, що мені вже трохи набридло стамбульське життя. У листах я потроху скаржилася на здоров’я. Але в цьому питанні мені найбільше допомогли лікар Гайдар-бей і мама... Одного разу я мало не силоміць всадовила бідолашного Гайдар-бея за стіл і продиктувала йому листа про те, що в мене є невеличкі проблеми зі здоров’ям, і він не рекомендує мені цього року вирушати в тривалу подорож. Цього листа він начебто надіслав батькові потай від мене й мами... Та й мама була за те, щоб я залишилась...

Ферхан. А чому?

Сара. Звичайно, перш за все — заради мого здоров’я. Довелося розіграти для неї кілька маленьких сценок, аби вона побачила, що я не дуже добре почуваюся, погано переношу довгі подорожі, особливо морем. Одного разу під час поїздки пароплавом на Острови я трохи знепритомніла... Я ж дві ночі не спала — танцювала. А мама звернула це все на лодос... Але якщо подивитися з цього боку, то і мамі на руку, щоб я залишилась у Стамбулі, — тоді батько навряд чи протримає її в Ерзурумі більше трьох місяців...

Ферхан. Ну, то й добре, що ти залишаєшся в Стамбулі — я хоч буду з тобою часто бачитись.

Сара. Ну, так часто, як ти сподіваєшся, ми бачитись не зможемо, Ферхан... У мене намічається невеличка подорож, днів на тридцять-сорок.

Ферхан. Ти жартуєш.

Сара. Та хіба я стала б так невесело жартувати? На жаль, це правда... Слава Богу, хоч недалеко їду. В село’на березі Мармурового моря... Шість-сім годин пароплавом...

Ферхан. А що, неодмінно треба їхати?

Сара. Якби не треба було б, хіба я залишила б Стамбул? Я частково і від Ерзурума врятувалася завдяки цій подорожі. Ти ж знаєш, у мого дядька Риза-бея є великий оливковий гай... Він раніше проводив там два-три місяці на рік — і справам давав лад, і здоров’я поправляв. Після Перемоги[5] дядька потягло на сільське господарство. Тим більше що в Державній Раді[6] він уже не працював.

Утримувати численну родину в Стамбулі стало важко, а там він замість маленької хижки, яка згоріла під час грецької окупації[7], збудував чималенький будинок, куди й переселився з усією родиною. Справи в нього начебто йдуть нівроку. А тепер ось він надумав видати Весіме за заможного молодого чоловіка з місцевих.

Ферхан. Виходить, Весіме тепер стане селючкою? Бідолашна!

Сара. Навпаки, Весіме дуже пощастило... Її наречений зовсім не селюк. Довго жив у Європі, вивчився на агронома. Крім того, я бачила тут, у Стамбулі, його родину. Як і більшість провінційних багатіїв, вони більші стамбульці, ніж ми з тобою... У них будинок у Нішанташи[8]... Вони більшу частину року живуть тут. Це, напевно, краща партія для нашої бідолашної наївної Весіме, аніж можна було сподіватися... Через місяць у оливковому гаю відіграють бучне весілля... От почасти завдяки цьому весіллю я й залишилась у Стамбулі... Я підбурила дядька, дядину, Весіме понаписувати моєму батькові довжелезні прохальні листи. А коли ще й лікар Гайдар написав, що мені необхідно змінити клімат і місяців зо три побути в селі...

Ферхан. Батько одразу погодився, еге ж?

Сара. Мій татусь-пашусь найкращий у світі! Одного ніяк я йому не пробачу... Невже він не може бодай на тиждень вирватись до Стамбула відвідати свою донечку?

Ферхан (сміється). Ох і чемна в татка доця! Тільки одного я не доберу: спершу ти вела мову про тридцять-сорок днів. А зараз кажеш, що їдеш на три місяці...

Сара (сміється). Ну, три місяці — це так... Ніхто ж наперед не знає, чи піде мені на користь тамтешній клімат. Можливо, лікар Гайдар порекомендує мені повернутися до Стамбула раніше. Можливо, через якісь обставини ці тридцять-сорок днів теж скоротяться вдвічі... Може, я знайду якийсь гандж у весільному вбранні Весіме, можливо, чогось не вподобаю... Дядько для своєї доньки готовий на все, тож дивишся — через тиждень я знову в Стамбулі... Там поки замовили те, що потрібно — вже й весілля... А після весілля молодята можуть захотіти прогулятися до Стамбула. Або ж я візьму й захворію. Так що бачиш: ніщо не завадить моїй подорожі скоротитися з трьох місяців до пари тижнів...

Ферхан. Capo, а ти зовсім не міняєшся!

Сара. А чого мені мінятися? Крім того, коли ти побачиш, як я живу, як я розважаюся, то зрозумієш, чого я так тримаюся за той Стамбул... По-перше, в нас тут зібралася надзвичайно весела компанія. От дивись: Нермін Ведат, ти ж її знаєш, правда?..

Ферхан ....

Сара. Ну, чого ти мовчиш? Ферхан! Ферхан!.. (Зв'язок перервався.) Мадемуазель... Ми ж розмовляємо... Мадемуазель... Мадемуазель! (Чекає якусь хвильку, тоді, втративши надію, кладе слухавку.) Ох, уже ці телефони! Справедливо з них газети глузують. Два слова не можна подрузі сказати...

III

Сара — Нермін

Люба Нермін,

Вже тиждень не можу тобі написати. Ти,