Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

Щурів. Хоч сам він завжди казав, що його цікавлять тільки очні яблучка.

Килими стали пересуватися. Крихітні гріночки безладно падали, інколи з маслянистим чваканням, інколи без нього. Карк пильно стежив, чи там немає очних яблучок.

Смерть бачив, скільки часу й зусиль було витрачено на створення механізму для повторного змащування маслом тих скибочок, що поверталися назад. А ще хитромудріший механізм вимірював кількість обмаслених килимків.

Після кількох повних обертань важілець пристрою для вимірювання співвідношення обмаслених і необмаслених килимків пересунувся до відмітки 60 %, і колеса зупинилися.

— ОТЖЕ? — мовив Смерть. — ЯКЩО ТИ ЗНОВУ ЦЕ ЗРОБИШ, ЦЕ МОЖЕ ОЗНАЧАТИ, ЩО…

Смерть Щурів пересунув важіль коробки передач і знову натис на педалі.

— ПІ-ПІ, — ​пискнув він командирським тоном. Смерть слухняно підсунувся ближче.

Цього разу стрілка сягнула лише 40 %.

Смерть підсунувся ще ближче.

Вісім клаптиків килима, які були обмаслені тепер, були саме тими, яких це оминуло першого разу.

У пристрої заскреготіли схожі на павуків шестірні. Назовні видобувся доволі хиткий напис на пружинах, ефектна поява якого була візуальним еквівалентом слова «дзинь».

Наступної миті зі спазматичним шипінням ожила пара бенгальських вогнів і зашкварчала обабіч напису: ЗЛОВМИСНІСТЬ.

Смерть кивнув головою. Саме цього він і очікував.

Він перетнув кабінет разом зі Смертю Щурів, який дріботів попереду, і підійшов до великого, в повний зріст, дзеркала. У ньому було темно, наче на дні колодязя. Його рама була оздоблена візерунками у вигляді черепів і кісток заради зовнішнього ефекту, адже Смерть не міг би дивитися на власний череп у дзеркалі, прикрашеному херувимчиками і трояндочками.

Смерть Щурів виліз на раму, дряпаючи її кігтями, й очікувально подивився зверху на Смерть. Карк підлетів, тріпочучи крильми, і дзьобнув у дзеркалі власне відображення, немовби перевіряв, чого варта вся ця затія.

— ПОКАЖИ-НО МЕНІ, — сказав Смерть. — ПОКАЖИ… МОЇ ДУМКИ.

З’явилася шахівниця, але трикутна і така величезна, що можна було бачити хіба що найближчий її кутик. На цьому кутику був розташований цілий світ — черепаха, слони, маленьке сонце, що рухається своєю орбітою, й усе інше. Це був Дискосвіт, який існував лише з цього боку тотальної невірогідності, а отже, у пограниччі. У пограниччі перетинаються кордони, тож інколи у всесвіт потрапляють сутності, що дбають не лише про краще життя для своїх дітей і чудове майбутнє галузі побутового обслуговування і збирання фруктів.

На кожному чорному або білому трикутнику шахівниці аж до безконечності стояла невеличка сіра постать, подібна радше на порожній балахон із капюшоном.

«Чому зараз?» — подумав Смерть.

Він їх упізнав. Це не були життєві форми. Це були… нежиттєві форми. Це були спостерігачі за дією всесвіту, його контролери, аудитори. Вони слідкували за тим, щоб речі рухалися належним чином, а каміння падало вниз.

І вони вірили в те, що кожній речі для існування потрібно мати своє місце в часі і просторі. Поява людства викликала огиду й шокувала. Людство, фактично, складалося з речей, яким не було місця в часі і просторі, таких як уява, жалість, надія, історія та віра. Якщо це все забрати, залишиться мавпа, яка постійно падає з дерева.

Розумне життя було, відповідно, аномалією. Приносило безлад у впорядковану систему. Аудитори ненавиділи такі речі. Періодично вони намагалися навести бодай якийсь лад.

Роком раніше астрономи Дискосвіту здивовано спостерігали за тим, як зорі почали поволі котитися небом, коли зрушила з місця світова черепаха. Світ був занадто щільний, щоб вони могли це побачити, але старезна голова Великого А’Туїна вистромилася і хапнула прямо з неба стрімкого астероїда, зіткнення з яким означало би, що вже нікому більше не довелося б купувати календар.

Ні, з такими явними загрозами світ міг давати собі раду. Тому сірі балахони тепер віддавали перевагу делікатнішим і не таким відвертим акціям у їхньому нескінченному прагненні всесвіту, де не відбувалося б нічого непередбачуваного.

Ефект падіння-маслом-донизу — це доволі тривіальний, але показовий індикатор. Він демонстрував зростання активності Аудиторів. «Облиште все, — лунало їхнє споконвічне послання. — Вертайтеся до стану океанських крапельок. З крапельками легше».

Але Смерть знав, що велика гра відбувається на багатьох рівнях. Хоч нерідко було важко зрозуміти, хто саме веде цю гру.

— КОЖНА ПРИЧИНА МАЄ СВІЙ НАСЛІДОК, — мовив він уголос. — А КОЖЕН НАСЛІДОК МАЄ СВОЮ ПРИЧИНУ.

Він кивнув Смерті Щурів.

— ПОКАЖИ-НО МЕНІ, — сказав Смерть. — ПОКАЖИ МЕНІ… ПОЧАТОК.

Цок 

Була холоднюща зимова ніч. Якийсь чоловік щосили загрюкав у задні двері, аж із даху посипався сніг.

Дівчина, яка захоплено милувалася в дзеркалі своїм новим капелюшком, поправила сукню, ще нижче опустивши і так уже доволі відверте декольте на той випадок, якби гість виявився чоловічої статі, а тоді пішла й відчинила двері. На тлі застиглого світла зірок вирізнялися контури чиєїсь постаті. Його плащ починав уже вкриватися сніжинками.

— Пані Оґґ? Повитуха? — запитав він.

— Панна, мушу уточнити, — з гордістю відповіла вона. — І відьма, звісно, також, — вона показала на свого новенького чорного гостроверхого капелюшка. Була ще на тому етапі, коли навіть удома його не скидала.

— Вам треба прийти негайно. Це вкрай терміново.

Дівчину раптом охопила паніка.

— Це пані Вівер? Я думала, що в неї почнеться лише за кілька тиж…

— Я прибув іздалеку, — урвав її чужинець. — Кажуть, що ви найкраща у світі.

— Що? Я? Та я ж тільки раз приймала пологи! — мовила із зацькованим виглядом панна Оґґ. — Бідді Спектів набагато досвідченіша за мене! Або старенька Мінні Фортрайт! Пані Вівер мала бути моєю першою самостійною спробою, адже вона міцна, мов шаф…

— Прошу мені вибачити. Я більше не зловживатиму вашим часом.

Незнайомець відступив на крок і розчинився в поцяткованих сніжинками тінях.

— Агов? — гукнула панна Оґґ. — Агов?

Але вона вже нічого не бачила, крім слідів, які зникали серед усипаної снігом стежки…

Цок 

У двері щосили загрюкали. Пані Оґґ поклала на долівку дитину, яка сиділа в неї на колінах, і пішла відсунути засувку.

На тлі теплого літнього вечора вирізнялися контури темної постаті, плечі якої мали якийсь дивний вигляд.

— Пані Оґґ? Ви вже одружені?

— Ага. Двічі, — жваво озвалася пані Оґґ. — Чим я можу вам прислу…

— Вам треба прийти негайно. Це вкрай терміново.

— Я не знала, що в когось почали…

— Я прибув іздалеку, — урвав її чужинець.

Пані Оґґ завагалася. Він якось дивно вимовив слово «іздалеку». А ще вона побачила, що його плащ був білий від снігу, який швидко танув. У її голові промайнув далекий спогад.

— Ну, тоді, — мовила вона, збагачена чималим досвідом останніх двадцяти років, — хай би й так, і я завжди роблю все якнайкраще, можете в будь-кого запитати. Та все ж таки я не вважаю себе найкращою. Я завжди вчуся, дізнаюся щось нове.

— Он воно як. Тоді я звернуся до вас у зручніший… час.

— Чому у вас сніг на…?

Але чужинця вже там не було, хоч він немовби й не зникав…

Цок 

У двері щосили загрюкали. Тітуня Оґґ обережно відставила нічну чарочку бренді і якусь мить дивилися на стіну. Життєвий досвід крайнього відьмацтва[4] настільки загострив ті відчуття, про існування яких більшість людей і не підозрювали, що в її голові