Мирослав Сивицький - Жартівники

— Ось, Несторку, купи мені бинтів, нашатирного спирту та соди. Тільки гляди, не забудь!

— Не забуду, бабо! — Нестор закинув на плече рюкзак і узяв фоторушницю.

— А фузію нащо береш?

— Може десь у лісах яку сарну підстрелю.

— Ти б не в лісі, а деінде підстрелив. Та одружився чим скоріш, — зітхнула баба. — Я вже, сам бачиш, дотоптую свій ряст…

— Намагався уже, ви знаєте… А що з того вийшло?

— Не слід було заїдатися. От і помотались.

— Гаразд, мені помотались… А Нелю нащо звели зі світу?

— Вона сама пішла…

— Сама, сама… Хотів би я в це повірити! — Нестор поглянув кудись поперед себе, очі спалахнули недобрим вогнем, і додав твердо. — Та нічого, мила моя бабцю, нічого — наступає час розплати. Я їм, кожному зокрема, віддам по заслузі.

— Знову лізтимеш на рожен? Мало тобі страждань?

— Ні, запхаю голову у пісок! А на рожен не лізтиму. Навчений. Однак не допущу, аби оті мерзотники, що спливли на хвилі всенародного зриву, вершили нині темні діла, й паплюжили добре ім'я України! Хіба за для цього наш дід, мої дядьки й тисячі їхніх соратників поклали голови?

— Що ти знову надумав, навіжений? — Переляк хвилею прокотився на зморшкуватому обличчі Софійки.

— Ще не знаю, бабо, не знаю. Тільки прощення їм не буде!

— Їй, дитинко, дай собі спокій! Христос ще не такі витерпів муки, але всім простив.

— Я не Христос. Я крові прагну! — усміхнувся Нестор. — Не переживай, моя люба бабусю, все буде гаразд. Сьогодні ми вже не ті, що були три роки назад. Маємо вільну Україну.

— Божевільну, дитинко, божевільну, — згіркло посміхнулась стара, зблиснула ще всіма передніми зубами. — Добре, що не дожили мої соколики до такого страмовища… А тебе прошу не займай нікого, нехай живуть як уміють…

Нестор визирнув у вікно. Там у глибині вулички, що розтинала навпіл цей невеличкий, загублений серед лісів хутірець, що недавно, як фенікс з попелу, відродився знову, долаючи підйом, пихтів автобус, котрий двічі на день курсував до райцентру.

— Мені пора.

— Гляди, не забудь про нашатир, бинти й соду. Чуєш, Несторку?

— Не забуду, бабо-бабусенько! — він ще раз цмокнув стареньку в чоло.

— Ох, Боже мій. Боже! — Софійка важко зітхнула. — Зарадь хоч ти в його безталанні.

Вийшла за небожем на ґанок і з важким смутком дивилась вслід постаті, що віддалялася…

3

Худорлявий з продовгастим лицем професор Кандиба закінчив читати історію хвороби й звів, з-під рудуватих кущиків брів на вбитих горем батьків, маленькі золотистого кольору очі.

— Що, професоре? — в один голос, у якому розпач і краплина останньої надії, запитали обоє.

— І я безсилий вам допомогти. Потрібна операція. На жаль, такі операції поки що не до снаги нашій клініці. Їх успішно роблять лише за границею… Єдине, чим можу вам пособити — домовитись з професором Шварцебрумером, аби взяв вашого сина у свою клініку. Шукайте валюту…

Сказав і пожалкував. Де їм, отим бідолахам, колгоспникам з віддаленого села, котрим платню видають раз у рік готовою продукцією, взяти хоча би отих дойчмарок?

Про це саме, мабуть, думали оті дві закам'янілі істоти, що сиділи навпроти, бо зникла, як останній промінчик сонця, всяка надія на порятунок їхнього синочка, їхньої кровинки, приреченої на повільне згасання…

Гнітючу атмосферу розрядив телефонний дзвінок. Іллярій тонкими й довгими, як у скрипаля, пальцями зняв трубку.

— Слухаю. Ти Мефодійовичу? Коли? Щойно. Гаразд, я негайно їду…

Він поклав трубку. На худорлявість лиця вибилось невдоволення, в куточках золотистих очей засіялась тривога: «У кожного з нас свої проблеми», — зітхнув подумки й сказав уголос.

— Вибачайте, але я мушу негайно їхати… І не втрачайте надії. Зверніться у благодійний фонд, до бізнесменів, інших організацій, простих людей через газети, радіо…

Не зважаючи на важкі часи, ще не всі зачерствіли — відгукнуться. Такі випадки вже були.

— Спасибі, професоре.

— Нема за що… Повірте, мені нелегко вам відмовляти, але такі операції у нашій клініці ми почнемо робити десь пізньої осені. Обладнання вже монтується, персонал пройшов стажування у клініці Шварцебрумера… На жаль, ваша дитина до осені не дотягне.

— Нам нічого не залишається, як просити милостиню.

— Люди допоможуть. Вірте в це… А зберете хоч половину необхідної суми — приходьте, хлопчика мусимо врятувати…

— Ще раз спасибі вам…

Іллярій зняв халат, поправив краватку й вийшов надвір.

Сонце вже подолало полуденний рубіж і поволі котилось по вицвілій тарелі неба за місто, до затягнутого смогом лісу. В затінку дерев, у смугастих, як арештанти, піжамах сиділи на свіже пофарбованих лавочках хворі. Деякі блукали чепурними, з простеленими обабіч квітниковими килимками, алейками.

Лікарняне містечко, виблискуючи розплавленим золотом літнього сонця у шибках горішніх поверхів білостінних корпусів, що, мов крейсери у морі, пливуть серед зелених хвиль дерев, було його дітищем. Він ріс разом з ним. Розпочавши у середині шістдесятих кар'єру, із завідувача невеличкої міської лікарні, котру спорудили серед прохолодної тиші лісового масиву, що велетенським зеленим язиком увігнався поміж золотисті лани, подалі від міського гамору, розігрітого асфальту, випарів бензину. Й ось минає тридцять літ, протягом яких, заглиблюючись усе далі в ліс, зводились нові й нові корпуси, й він, як завідувач, з перших днів розбудови, постійно воював, спочатку з проектантами, опісля з будівельниками за кожне дерево, за кожен кущ. І тепер, коли місто відтяло бетонними кварталами зелений язик від масиву, все тісніше стискає кільце, гарчить і дихає відпрацьованими автомобільними газами, цей клаптик зеленого оазису є генератором озону.

Вже за правління Горбачова, коли, як пошесть, кинулась мода на будівництво заміських дач, Іллярій і собі вибрав місце під дачу. Правда трохи далеченько, зате під самим лісом, неподалік від ріки, на невеличкому плато, з якого відкривався чудовий краєвид.

І ось зараз, там на дачі, може статися щось непоправне, що добряче підмочило б йому репутацію, особливо тепер у час передвиборної компанії. А все через кого? Через його ж, розбещеного з колиски, одинака, який досі не розуміє слів «нема» й «не можна»!

Тільки чия ж у цьому вина?…

4

Нестор вийшов з аптеки й наштовхнувся на бородатого кароокого красеня. Зупинився і напружив пам'ять, силкуючись згадати кому належать оці карі очі.

— Що, Несторе, не впізнаєш? — прогудів приємний баритон. Бородань широко усміхнувся і подав для привітання руку.

— Михайле, ти? — по голосу впізнав художнього керівника з сусіднього села.

— На якого біса тобі ота борода?

— Для солідності. Як не як, а перед тобою заврайвідділом культури.

— Справжнє цабе. Однак вітаю, ростеш! — прищуливши око, тисне руку