Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

всі розсміялися. Особливо голосно сміялась Інна. Майже як мама, коли малий казав щось смішне чи й не дуже.

Інна теж любила Юрка. Та й те — виняньчила його, можна сказати. Він і їй був як молодший брат. Може, вона й не пила б сама, та вчасно перехопила пляшку, витерла її горлечко і теж зробила ковток. А потім дуже ловко передала пляшку мені — за спиною мого малого. Він крутнувся туди, сюди, а воно вже… Ну, я зробив два ковтки. Вино було солодкаве, липке — Лідія. Одразу схотілося чимось загризти. Я вина взагалі не люблю. Ще як кисле — то нічого, можу й півсклянки випити. А солодке — бррр!..

Хотів я вже пустити пляшку далі, та тут залементував мій малий:

— А мені?!

Довелось і йому дати.

— Один ковток, — суворо сказав я йому.

Він кивнув, підніс пляшку до рота й різко від мене відвернувся, бо знав, що я не дам йому зробити більше, ніж один ковток. І яка ж халепа на нього чекала! Інна! Про неї він і не подумав. Тільки підняв пляшку над собою, як вона спритно опустила її знов і вихопила в нього з рук.

— Е! — з погрозою вигукнув малий, ковтнувши те, що встигло потрапити до рота, і кашлянувши.

— Більше не получиш, — сказала йому Інна.

І він заткнувся, бо знав, що винен. Не слід дурити старшого брата. Це — гріх.

Здається, я вже вас заплутав. Оце перечитав свої нотатки й подумав, що стільки імен — це занадто. Просто для мене кожне з них важливе, за ним — конкретна людина, а ви ж нікого ще не знаєте. Тому я поки що залишу нашу компанію біля багаття на поляні й поясню, чого ми сюди ходимо й чому наші батьки заплющують на це очі, хоча постійно твердять нам, що ходити на поляну — це найстрашніший злочин.

Тут головне — це волейбол, який раптом увірвався в наше життя і збагатив його. Ви подумали, що це ми граємо у волейбол? А от і пальцем у небо! Ми граємо у футбол, у пекаря, у «спорчений телефон», у підкидного, у відьму… У волейбол грають наші батьки.

Утім, і про це — згодом.

Бо саме тієї миті наші батьки сиділи у Станкевичів за столом разом із усіма іншими сусідами, випивали і розмовляли. Батько мій іще не дійшов до кондиції, тому віршів читати не починав. Він казав:

— Сталін виграв війну! Він привів наш народ до перемоги! Ми під танки йшли з його іменем!

— Правильно, Вася! — підхоплював Станкевич, воєнком Варварського району. — Це все та паскуда Берія! Дурив, хімічив, а тепер Сталіна напинають…

— Родіна ще скаже своє слово за Сталіна, — перебив його наш батько. — Родіна помніт своїх героїв! І отам у сквері, де наш позор — де стоїть постамент, а пам’ятник знесли, — там він знову стоятиме! Ви ще вспомните мої слова!

— Ну, а як же культ лічності, Васю, — це вже наша мама.

— А! — відмахнувся батько. — Канєшно, помилки були! І, коли навколо стільки шпіонів і ворогів, можна когось і переплутати. Але він знав, що Гітлер рано чи пізно нападе! І зі шпіонами треба було покончить!..

— Правильно, Вася, — підтримав Станкевич. — Якби Ленін був живий, він би ніяких помилок не позволив!..

— Время! — сказав батько патетично, й усі зрозуміли, що він дійшов до кондиції. — Не патаму, што горя нету боле. Время патаму, што острая таска стала явною асознанною болью! Я себя под Леніним чищу! Штоби плить в революцію дальше!.. Я предлагаю випити за революцію!

— За революцію! За революцію! — підхопили всі сусіди.

— А Раї нічого випити! — сказала мама.

— Не проблема! — вигукнув дядя Саша, який сидів до Раї найближче.

І миттю налив їй чарку самогонки.

У той час Толя ніби відчув мить і попросив мого Юрка:

— Юрчику, зганяй глянь, як там дорослі! Не в службу, а в дружбу.

Якби я його попросив, цей паразіт нізащо б не побіг. А як Толя — то малого ніби вітром здуло. Треба віддати йому належне. Бігає він, як молнія. І вночі все бачить. Боїться темряви, а біжить — бо Толя попросив. Поки він бігав, ми допили вино. Стало весело. Уже за кілька хвилин Юрка повернувся й доповів:

— Апостол правди і науки!

— Треба йти, — сказав Толя.

— Та ще рано, — заперечив Коля.

— Ні, треба йти, — погодився з ним старший із близнюків, Женька. — Після Шевченка тьотя Надя завжди забирає дядю Васю додому.

Дівчата слухняно підвелись і рушили до нашої Лікарняної вулиці, а хлопці залишилися гасити багаття. Наздогнали ми дівчат уже аж біля Станкевичів, де вони стояли, спершись на обцементовану криницю, й чекали на нас.

— Добре загасили? — дорослим голосом запитала Женя. — Бо як займеться суха трава, то і Плиси погорять!

— Не бойсь, — весело відповів її брат Женька. — Не займеться вже.

До Станкевичів було ще дві хати, але й біля криниці ми почули вереск тьоті Раї та дружний вибух реготу. Компанія розходилася, хоч їй і не хотілося. Ну, ясно! Іскрам теж не хочеться відриватися від язиків вогнища. Але ж мусять!

Ми з Юрком мерщій чкурнули додому. Там хутко ввімкнули світло й телевізор і майже встигли дослухати «Нічну серенаду», якою закінчувалася вечірня програма.

Санька залишив нас іще на поляні. Він нишком прокрався вздовж своєї хати до берега й підібрався до задньої хвіртки. Там сів на лавочку і задивився на річку. Та й було на що! Річка у нас широченна — майже три кілометри до лівого берега. Ніч була тиха, і пронизливі доріжки від ліхтарів на тому березі тяглись аж до самих човнів, припнутих до вбитих у дно залізних стовпчиків.

Щоправда, в одному місці промені переривалися, тож Санька, придивившись, упізнав, що то Агент розставляє чи то раколовки, чи то перемети. Сплутати його човен із чиїмось іншим неможливо. То більше Саньці, який усі човни на березі знав наче свої п’ять пальців. Агентів човен радше нагадував шлюпку, ніж звичайний рибальський: заокруглені опущені посередині борти, широкі лавки, високі уключили.

Та й дурацьке сомбреро Агента — це неабищо. Санька добре запам’ятав місце, де Агент розставляв снасті, й пішов додому.

Коли стиха відчинив двері, все всередині захололо. У коридорі світилося, батько не спав — сидів перед телевізором. Ускочив!

Що ж тепер буде! Може, й не помітив би, та тут заграла «Нічна серенада».

— Де був? — ледве чутно, щоб не будити мами, спитав батько.

— На березі.

— Що ти там робив?

— Дивився,