Філіп Кіндред Дік - Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік

клену, лише дерево, жодних цвяхів. Безмежно красива і вартісна річ. І дзеркало часів війни 1812 року. А ще мистецтво аборигенів: колекція килимів із козячої шерсті, пофарбованих рослинними барвниками.

— Сам я надаю перевагу міському мистецтву,— сказав чоловік.

— Так,— жваво підхопив Чілден,— послухайте, сер: у мене є оригінальний мурал з періоду Нового курсу[1]. Дерев'яна основа, чотири частини, із зображенням Гораса Ґрілі[2]. Безцінна колекційна річ.

— О!

Темні очі японця спалахнули.

— І програвач «Віктрола» 1920 року, перероблений у бар.

— О!

— А ще, сер, послухайте: обрамлена фотографія Джин Гарлоу[3]з автографом.

Чоловік вирячив на нього очі.

— Домовимося про зустріч? — запитав Чілден, відчувши, що момент сприятливий.

Із внутрішньої кишені піджака він видобув ручку і записник.

— Я занотую ваші імена й адресу, сер та леді.

Потім, коли подружжя вийшло, Чілден стояв, заклавши руки за спину та позираючи на вулицю. Радість. Якби кожного дня справи йшли так добре. Але йшлося не лише про бізнес, про успішність його крамниці. Це давало нагоду зустрітися із молодим японським подружжям неформально, де б Чілдена сприймали як людину, а не як янкі або, у найкращому разі, як торговця виробами мистецтва. Так, ці молоді люди, які належали до нового покоління і не пам'ятали довоєнних часів, ба навіть самої війни,— саме вони були надією світу. Зміна місця не мала для них жодного значення.

«Це скінчиться»,— подумав Чілден. Колись це скінчиться. Сама ідея місця. Не буде уже правителів та підлеглих, лише люди.

І все ж він тремтів від страху, уявляючи, як стукає в їхні двері. Він зазирнув у свій записник. Подружжя Касоура[4]. Його впустять і, поза сумнівом, запропонують чай. Чи зробить він все, як належить? Чи знатиме, як поводитися і що говорити потрібної миті? А може, осоромить себе, мов тварина, припустившись якоїсь жахливої нетактовності?

Дівчину звали Бетті. «У її виразі обличчя було стільки розуміння»,— подумав він. Ніжний, співчутливий погляд. Звісно, навіть за цей короткий час вона зуміла розгледіти його надії та поразки.

Надії... У нього раптом запаморочилося в голові. Які прагнення, безумні, якщо не самовбивчі, він плекав? Однак стосунки між японцями і янкі, хоча частіше — між чоловіком-японцем і жінкою-янкі — траплялися. «Це...» — Чілден здригнувся від самої лише гадки. До того ж вона одружена. Він придушив у собі цей вихор мимовільних думок і почав поспіхом відкривати ранкову пошту.

Він помітив, що руки й досі тремтять. А потім згадав про зустріч із містером Таґомі, призначену на другу,— тут руки перестали тремтіти і неспокій перетворився у рішучість. «Я повинен вигадати щось, що його влаштує»,— вирішив він. Але звідки це взяти? Як? Що обрати? Зателефонувати. Постачальники. Здатність вести справи. Роздобути повністю відреставрований форд 1929 року з тканинним верхом (чорним). Влучити в десятку, щоб забезпечити його прихильність назавжди. Новісінький тримоторний літак для доставки пошти, знайдений в алабамському ангарі навіть не розпакованим. І так далі. Муміфікована голова містера Б. Білла[5] з шапкою сивого волосся. Сенсаційний американський артефакт. Завоювати собі репутацію у вищому товаристві експертів по всьому тихоокеанському узбережжю, а також на Рідних Островах.

Шукаючи натхнення, він закурив цигарку з марихуаною чудової марки «Земля усмішок».

Френк Фрінк лежав у ліжку у своїй кімнаті на Гейз-стрит і думав, як підвестися. Сонце світило крізь жалюзі на купу одягу, що звалилася на підлогу. Десь там і його окуляри. Чи не наступить він на них? «Потрібно пробратися до ванної якось інакше». Проповзти чи прокотитися. Голова боліла, але суму він не відчував. Він вирішив, що не варто озиратися назад. Котра це? Годинник на нічному столику. Одинадцята тридцять! Нічого собі. Але він не вставав.

«Мене звільнено».

Напередодні він неправильно повівся на фабриці. Його затягнуло у недоречну розмову із містером Віндемом-Метсоном, який мав приплюснуте обличчя з носом, як у Сократа, перстень з діамантом та золоту запальничку. Інакше кажучи, владу. Трон. Думки Фрінка сонливо плуталися.

«Так. Тепер мене внесуть у чорний список. Мої навички нічого не варті — я не маю роботи». П'ятнадцять років досвіду. Втрачено.

А тепер він мав постати перед Комісією з оцінювання робітників для перегляду його розряду. Оскільки він ніяк не міг визначити, що за стосунки у Віндема-Метсона із піноками[6] — маріонетковим білим урядом у Сакраменто, то не знав і міри впливу свого колишнього роботодавця на справжніх господарів, японців. КОР управляли піноки. Йому доведеться постати перед чотирма-п'ятьма білими товстунами середнього віку на кшталт Віндема-Метсона. І якщо там його не реабілітують, він звернеться до однієї з імпортно-експортних Торгівельних Місій із керівництвом у Токіо, що мали відділення по всій Каліфорнії, в Орегоні, Вашингтоні та в тій частині Невади, що входила до Тихоокеанських Штатів Америки. Але якщо і це звернення не матиме успіху...

Він лежав і дивився у стелю, на старий світильник, а в голові роїлися плани. Наприклад, він міг пробратися через кордон до Штатів Скелястих Гір. Але вони були певною мірою пов'язані з ТША і могли його видати. Як щодо Півдня? Він відсахнувся. Брр. Тільки не це. Він, білий, мав би там достатньо місця, власне, навіть більше, ніж тут, у ТША. Але... Такого місця він не хотів.

Іще гірше, що ціла павутина ниточок, економічних, ідеологічних і бозна яких іще пов'язувала Південь із Райхом. А Френк Фрінк був євреєм.

Насправді його звали Френк Фінк. Він народився на Східному узбережжі, у Нью-Йорку, і в 1941-му, якраз після падіння Росії, його призвали до армії США. Коли японоси взяли Гаваї, його послали на Західне Узбережжя. Коли війна завершилася, він опинився саме тут — з японського боку лінії розмежування. І сьогодні, п'ятнадцять років по тому, він усе ще був тут.

У 1947-му, в День капітуляції, він фактично ошалів від люті. Охоплений ненавистю до японосів, він присягнувся помститися. Свою службову зброю, ретельно змащену і запаковану, він закопав на глибині десяти футів у підвалі — до того дня, коли він і його побратими повстануть. Однак він тоді не взяв до уваги, що час — найкращий лікар. Коли він зараз думав про свій план, про велику криваву бійню, про очищення від піноків та їхніх господарів, то почувався так, наче переглядає вицвілий випускний альбом зі школи, зустрічаючись із власними хлоп'ячими сподіваннями. Френк «Золота рибка» Фінк збирається стати палеонтологом і присягається одружитися з Нормою Праут. Норма Праут була найгарнішою дівчиною у класі, schones Mädchen[7], і він справді