Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

з грецької, латинської і англійської літератур, філософії та історії. З 1925 р. він упродовж майже тридцяти років працює викладачем англійської мови і літератури в оксфордському коледжі св. Магдалини.

Тут Люїс зустрічає людей, знайомство з якими стало великою мірою визначальним для його подальшого становлення як письменника і як християнина. Овен Барфілд, Чарльз Вільямс, Роджер Ґрін, Г’юґо Дайсон, Дж. Р. Р. Толкін, його син Крістофер і Люїсів брат Воррен — всі вони разом із самим Люїсом були членами неформального гуртка літераторів та любителів літератури, відомого під назвою «Інклінги». Англійське слово inkling назагал означає «невиразний натяк», «туманне уявлення», проте ink — це ще й «чорнило», тож має, либонь, рацію відома російська перекладачка Наталія Трауберг, називаючи членів гуртка «чорнильними душами». У 1933–1949 рр. вони регулярно збиралися в одному з оксфордських пабів або у помешканні Люїса при коледжі св. Магдалини. Всі розсідалися біля вогню, приносили пиво і чай, розпалювали люльки і сигари — а тоді хтось неодмінно витягав рукопис і починав читати якийсь вірш, оповідання або розділ із книги. Далі йшло обговорення, яке нерідко переходило у дружню бесіду про все на світі, що затягувалася до пізньої ночі. Саме «інклінги» першими почули Толкінові оповідки про гобітів, ельфів, гномів та інших мешканців Середзем’я, на основі яких спочатку було написано «Гобіта» (1937), а згодом, у середині 1950-х рр., постала славнозвісна епопея «Володар перстенів»; найуважнішим же слухачем виявився Люїс: він відгукувався про почуте дуже схвально й активно спонукав Толкіна продовжувати працю над книгою, яку той взявся писати для своїх дітей і спершу навіть гадки не мав видавати друком. Так само читалися в колі «інклінгів» і всі три романи «Космічної трилогії».

Більшість «інклінгів» були переконаними християнами. На ту пору Люїс і сам уже повірив у Христа, проте шлях до навернення був для нього довгим і складним — недарма його називали потім «апостолом скептиків». Ще в 1918 р., у шпиталі, де він лікувався після поранення на фронті, йому до рук потрапили есеї Г. К. Честертона, одного з найвідоміших британських апологетів християнства початку XX століття, — і справили неабияке враження. Згодом був ще один Честертонів твір — «Вічна людина» (1925); прочитавши його, Люїс дедалі частіше й частіше ставив під сумнів свій атеїстичний, а з плином часу уже й агностичний світогляд. Як уже згадувалося вище, у 1929 р. він визнав існування Бога, проте з ученням про Трійцю та Воплочення все ще не погоджувався; до певної міри тут ставала на перешкоді прищеплена ще професором Керкпатриком звичка аналізувати геть усе з погляду безпристрасної, холодної логіки. Згодом Люїс писав: «…між двома півкулями мого розуму існувало надзвичайно гостре протистояння. З одного боку — широке, всіяне численними островами море поезії і міфу, з іншого — надійний, але поверхневий „раціоналізм“. Майже все, що я любив, уявлялося мені вимислом, натомість майже все, в реальність чого я вірив, бачилося жорстоким та безглуздим».[5] Під впливом друзів і внаслідок тривалих роздумів та духовних пошуків Люїс врешті-решт перестав вважати міф пустопорожньою видумкою, сказанням про те, чого ніколи не було і не існувало, збагнув, що міф — це придумане людьми тлумачення істини, десь так само, як мова — це відображення людських уявлень про предмети та ідеї; під час уже згаданої вище розмови, ввечері 19 вересня 1933 р. Толкін довго пояснював йому, що оскільки людей створив Господь, то й створені людьми міфи відображають заломлений промінь світла відвічної істини, що перебуває у Господі, хоч, ясна річ, неминуче містять при цьому чимало хибних поглядів.[6] Люїс, якому до того ніяк не вдавалося зрозуміти глибинну суть воплочення та розп’яття Ісуса, тепер усвідомив, що історія Христа — це просто «істинний міф», який впливає на нас так само, як і інші міфи, проте водночас відбувся насправді, у реальному житті. І — повірив…

Із запалом справжнього неофіта Люїс береться за перо. Першим художнім твором, написаним після навернення до християнства, стало «Повернення прочанина», далі з’явилися «Листи Крутеня», «Космічна трилогія» (про неї мова ніде нижче), «Велике розлучення», «Хроніки Нарнії». З-поміж літературознавчих праць Люїса варто виокремити «Алегорію любові» — дослідження середньовічної любовної поезії, опубліковане у 1936 р., та «Передмову до „Втраченого раю“» (1942), яка й досі вважається однією з кращих критичних розвідок, присвячених творчості Мільтона. Писав Люїс і богословські трактати; так, значну популярність здобула його «Проблема страждання» (1940), а у 1952 р. вийшло друком «Просте християнство» — книга, укладена на основі бесід, які Люїса запросили провести на радіо Бі-Бі-Сі у 1941–1944 рр.; у кількох циклах п’ятнадцятихвилинних передач він із християнських позицій розповідав про віру і надію, гріх і прощення. До речі, в 2000 р. американське періодичне видання Christianity today оголосило «Просте християнство» найкращою книгою XX століття.

У 1954 р. Люїс перебирається з Оксфорда до іншого університетського міста — Кембриджа, де його обирають професором; у кембриджському коледжі св. Мигдалини він очолює щойно створену кафедру англійської літератури Середніх Віків та Відродження. У 1950-х рр. його обирають доктором Квебекського і Манчестерського університетів та почесним доктором університетів Діжона і Ліона; у 1948 р. він стає членом Королівського літературного товариства, а в 1955 р. — членом Британської академії наук; у 1957 р. заключну книгу «Хронік Нарнії», «Останню битву», відзначено почесною медаллю фонду Карнегі.

У той час Люїс отримує безліч листів від читачів із цілого світу; не дивно, адже у надзвичайно складні воєнні та повоєнні роки багато хто саме завдяки його творам повірив у християнські істини і навернувся до Бога. Серед таких новонавернутих була й американка з Нью-Йорка Джой Ґрешем, яка колись активно пропагувала в Америці комуністичні ідеї. Спочатку вони з Люїсом листувалися, а після того, як на початку 1950-х рр. Джой переселилася до Британії, часто зустрічалися та спілкувалися. Та через кілька років у Джой з’явилися проблеми зі здоров’ям, а у березні 1957 р. Їй поставили страшний діагноз: рак. Надії на одужання не було, лікарі тільки розводили руками. Наприкінці того ж місяця о. Пітер Байд, колишній Люїсів учень, просто біля лікарняного ліжка обвінчав Джой із Клайвом. І сталося диво: хвороба відступила, подарувавши подружжю ще цілих три роки щасливого спільного життя. Вони разом побували у Греції; для обох то було здійснення давньої мрії. Та у липні 1960 р. недуга взяла своє: Джой померла. Люїс дуже важко переживав цю втрату. Здоров’я у нього похитнулося, і врешті-решт йому довелося покинути викладацьку роботу у Кембриджі. Помер він 22 листопада 1963 р.; за дивним збігом