Аскольд Мельничук - Посол мертвих

до багатоквартирного будинку на Ґроув-стрит за два квартали від місця, де я виріс. Звідтіль ми переїхали приблизно тоді, коли я перейшов до старшої школи. На Броуд-стрит не було видно жодної знайомої крамниці.

~ ~ ~

Віктор-Дзиґа — я довго згадував, як ми його прозивали. Його ніздрі роздувались і, ніби порохотяги, втягували видихнутий дим, так що той заходив у легені вдруге.

— Вона розкаже, — стомлено мовив він.

Довгі сиві пасма звисали на його шию. Вікторові блакитні очі рясно сльозилися.

На стінах усюди висіли малюнки та картини Алекса. Я пройшовся кімнатою, придивився. Олійна картина, де старий із довгими вусами веде коня понад річкою, примостилася між двома портретами: Віктора в капелюсі-федорі й Пола — старшого Алексового брата. Картини були яскраві й містили деякі сюрреалістичні елементи. Наприклад, Вікторове обличчя наче виступало просто з печі.

Ці образи різко контрастували з нудними, непоєднуваними й абияк розставленими меблями. Кілька плетених стільців зі спинками, схожими на драбини, стояли півколом — наче для якоїсь навчальної групи.

Ада повернулась, одягнута поверх чорної сукні в довгий чорний светр із білими перламутровими ґудзиками.

— Сідай, — звернулася вона до мене. — Іди до своєї кімнати, Вікторе.

Неначе дворецький, Віктор слухняно розвернувся й пішов геть.

— Навіщо ти мене кликала?

— Сідай! — повторила вона, вмощуючись у червоно-коричневому плюшевому кріслі.

І лише тоді я помітив: вона зовсім не кліпала. Її очі могли відбивати світло, та в себе його не впускали.

За всіми ознаками Ада була сліпа.

Повісивши на сусідній стілець пальто, я зробив, як вона сказала.

— Віктор вийшов із дому купити цукру для куховарки, котра пекла торт, — почала вона. — І відтоді ми двадцять років його не бачили. Отак воно було 1942 року. Я сиділа в кухні, дивилася, як куховарка готує обідати. Примостилася біля плити, яка не дуже і гріла, тож було навіть холодніше, ніж зараз. З грудня до квітня всі ходили в пальтах і в шубах. Куховарка, обмотавши лисячу горжетку навколо шиї, мішала суп.

Я почувався брудним із дороги, хотів помитись. Уже багато років я не чув історій про війну; власне, й забув, як і не знав, куди подітися від їхньої розмитості й непевності. Ада. Моє вікно в минуле. Вітраж. Без неї вони б залишилися серією фотографій зблизька, музеєм портретів однієї родини.

— Коли брат пішов, я прихилилася до пічки і спробувала почитати. То було неможливо. Я заплющила очі й відчула запах овочів, маленьких шматочків м’яса. Шкодувала, що м’ясо ще лишилося. Я з нетерпінням чекала, доки воно скінчиться: з харчами загалом було скрутно. Уже кілька місяців, як я була вегетаріанкою. І, звичайно, пацифісткою. Війна — то чоловіче діло.

Я намагався уявити, як це — постійно жити в якомусь надзвичайному стані.

— Увечері повернувся батько — з ратуші, де він працював суддею. Торт був до його дня народження, та про це всі забули. На той час уже було передчуття: щось негаразд. Мати повернулася від лікаря зі своїми новинами (днів зо два тримала їх при собі). Тепер вона відразу пішла шукати Віктора. Попередньої війни вона обходила всі в’язниці в пошуках батька. Знайшовши його тоді, вона мала причини для впевненості, що знайде і сина тепер. Вона навідалася до поліцейського відділку на протилежному боці вулиці; перевірила лікарні, таємну поліцію, навідала друзів у підпіллі. Коли повернулася, батька вдома вже не було: він пішов розпитувати своїх знайомих. Ми з мамою ще не спали, коли він повернувся засмучений, ні з чим. Він дізнався, що Віктора заарештували: не за купівлю цукру на чорному ринку, а за спробу перейти кордон через три кілометри від нас. Його повезли до столиці. Ми нічого не могли вдіяти. Треба було поспати. Навіть у війну люди спали… Через багато років брат повернувся. На той час ми мешкали у Нью-Джерсі. Сибір не пішов йому на користь. Двадцять років. Ну, і тепер, — вона подивилася просто на мене, знову ледь усміхаючись, — скільки років минуло, а ти тут. Наш блудний син. Ти, маю надію, ніколи не був у Сибіру?

Власна іронія, вочевидь, її повеселила: Ада всміхнулася.

Поверхом нижче гавкнув пес. Я, кліпаючи, роззирнувся. Надходив вечір, сніжини кидались у вікна, темніло.

— Чому ти мене покликала?

— Я розкажу ще дещо.

— Адо! — наполягав я.

— Історія цікава. Про повію. Тобі сподобається.

— Я її чув, — багато років тому, на курорті Блек-Понд.

— Правда?

— Якщо ти не поясниш, навіщо мене покликала, я піду геть.

Вона спохмурніла. Я відчув, як у ній спалахнув гнів.

— Скільки років — а йому шкода з них двох хвилин! — промовила вона, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Скільки часу?

— Що?

— Минуло, відколи ти не бачиш?

Її пальці смикнулися.

— Мій син…

— Що з ним?

— Там, — махнула вона рукою вглиб коридору. — У моїй кімнаті.

— Що? — я встав.

— Зачекай, — вона нахилилась уперед, і її голос прозвучав гучніше, ніж дотепер, але не як наказ, а радше як прохання. — Зачекай, — повторила вона.

І знову:

— Зачекай. Є речі, які ти маєш знати.

Я відчував навколо себе погляди коней, собак, людей на шпалерах. Без сумніву, десь там, у хащах ялівцю чи тису, причаївся лис. Навіть він дивився на мене, але Ада — ні. Горло в мене стало дуже чутливе. Я любив Круків — кожного по-своєму, — вони були моїм таким собі невеликим російським романом. Імпульсивні, нестримані — серед таких людей сам не знаєш, чого чекати: поцілунку чи укусу. Тож доводилося завжди бути напоготові, очікувати будь-чого.

Я відкинувся на стільці (він був маленький та незручний) і замислився, навіщо прийшов.

2

Я познайомився з Круками того літа, коли мені виповнилося десять, на канікулах у горах Кетскіллс. У ті часи всі ще були бідні. Те, що вони навіть могли дозволити собі відпустку, вражало іммігрантів, котрі пам’ятали голод, війну та роки карантину в ангарах, обладнаних під бараки, у Німеччині, а потому чекання, доки Вашингтон вирішував їхнє майбутнє. Перед тим вони були немовби заручниками десятка ворожих між собою таборів. Їм було тяжко: кожен четвертий співвітчизник загинув. Розлучені під час війни й зустрівшись після неї у Штатах за тисячі кілометрів од дому, ці люди разом намагалися скласти докупи уламки своїх доль, своєї країни, прив’язуючись одне до одного міцніше, ніж усвідомлювали. Зрештою, англійське слово на позначення родини — family, — як я дізнався згодом, походить від латинської назви раба — familiaris.

Курорт на озері Блек-Понд мав вигляд півмісяця відпочинкових будиночків навколо ковбані, яку, треба думати, живили підземні джерела, бо навіть такого