Курт Воннегут - Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут

чого не придатні і потворні, не гармонують одна з одною, не гар­монують з життям, яким воно насправді є поза межами моєї голови.

Я не маю культури, не маю людяної гармонії в моїх мізках. Я вже не можу жити без культури.

Тож ця книжка — тротуар, засипаний сміт­тям, мотлохом, який я викидаю через плече, подорожу­ючи назад у часі до одинадцятого листопада 1922 року.

У моїй зворотній подорожі я прийду до того дня, коли одинадцяте листопада, до речі, день мого народження, було святковим днем, названим «Днем перемир’я». Коли я був хлопчиком і коли Двейн Гувер був хлопчиком, усі люди всіх народів, які воювали в Першій світовій війні, зберігали мовчання впродовж одинадцятої хвилини по одинадцятій в День перемир’я, який був одинадцятим днем одинадцятого місяця.

Саме в цю хвилину 1918 року мільйони і мільйони люд­ських істот перестали безглуздо вбивати одне одного. Я говорив зі старими чоловіками, які в ту хвилину були на полях бою. Вони так чи інакше сказали мені, що та рап­това тиша була Голосом Божим. Тож посеред нас усе ще є лю­ди, які пам’ятають той час, коли Бог явно промовляв до людства.

День перемир’я став Днем ветеранів. День перемир’я був священним. День ветеранів таким не є.

Тож я викину День ветеранів через плече. День перемир’я збережу. Я не хочу викидати нічого священного. А що ще свя­щенне? Ох, «Ромео і Джульєтта», наприклад.

І вся музика.

Філбойд Студж.

Розділ 1

Це оповідь про зустріч двох самотніх, худорлявих, доволі старих білих чоловіків на планеті, яка швидко вмирала.

Один з них був автором наукової фантастики, на ім’я Кілґор Траут. У той час він був ніким і вважав, що його життя скінчилося. Він помиляв­ся. Піс­ля тієї зустрічі він став однією з найбільш улюблених і шанова­них людських істот за всю історію.

Чоловік, з яким він познайомився, був автомобільний дилер, дилер «понтіаків», на ім’я Двейн Гувер. Двейн Гувер був на межі безумства.

Слухайте:

Траут і Гувер були громадянами Сполучених Штатів Америки, країни, яку коротко називають Америкою. Це був їхній національний гімн, повна нісенітниця, як і безліч ін­шого, що їм доводилось сприймати серйозно:

О, чи бачиш, скажи, на ранковій зорі,

Що ми гордо вітали в смерканні вечірнім?

Чиї смуги й зірки у нищівній борні

Понад шалом, вгорі, так велично ряхтіли?

В небі сяйво ракет і багрянець заграви

Показали вночі, що наш прапор був з нами.

О, скажи, майорить ще наш зоряний стяг

Там, де мужній народ, де свободи земля?

У Всесвіті було квад­рильйон народів, але народ, до якого належа­ли Двейн Гувер і Кілґор Траут, був єдиним, чий національний гімн був тара­барщиною, по­цяць­ко­ваною знаками запитання.

Ось який на вигляд їхній прапор:

То був закон їхнього народу, закон, якого жоден інший народ на планеті не мав про свій прапор, у ньому було таке: «Ні перед ким і нічим прапор опускати не слід».

Опускання прапора було формою друж­нього і шанобли­вого привітання — прапор опускали по древ­ку вниз, а тоді знову піднімали.

Девіз народу Двейна Гувера і Кілґора Траута мовою, якою вже ніхто не розмовляв, означав таке: «З багатьох — єдиний»: E pluribus unum».

Прапор, якого не можна приспускати, був красивим, а гімн і порожній девіз не мали б великого значення, якби не оце: багатьох громадян так нехтували, обманювали і ображали, що їм здавалося, ніби вони живуть не в тій країні або навіть не на тій пла­не­ті, що сталася якась жахлива помилка. Вони могли б дещо втішитись, якби їхній гімн і їхній девіз говорив про справедливість, про братерство, про надію або щастя, якось запрошував їх до суспільства, його земель і нерухомості.

Коли вони розглядали паперові купюри, шукаючи підка­­зок про сут­ність своєї краї­ни, то ви­яв­ляли поміж іншого барокового сміття зображення врізаної піраміди з проме­нистим оком на вершині, ось таке:

Навіть Президент Сполучених Штатів не знав, що воно означає. Враження було таке, наче країна говорила своїм громадянам: «В безглузді — сила».

Багато нісенітниць було невинним ре­зультатом грайливості з боку отців-засновників кра­їни Двейна Гувера і Кілґора Траута. Засновники були аристок­ратами, і вони хотіли похвалитись своєю непотрібною освітою, яка полягала у вивченні різних фокусів-покусів з давніх часів. Також вони були віршомазами.

Але деякі нісенітниці були шкідливими, адже прихову­вали великі злочини. Наприклад, вчителі дітей у Сполучених Штатах Америки раз за разом писали цю дату на дош­ках і просили дітей запа­м’ятати її з гордістю і радістю:

Вчителі казали дітям, що саме тоді людські істоти від­кри­ли їхній континент. Насправді 1492 року мільйони людських істот уже вели на континенті повноцінне і твор­че життя. То був просто рік, коли морські пірати почали їх обманювати, грабувати і вбивати.

Ось ще один приклад шкідливої нісенітниці, якої нав­ча­ли дітей: що морські пірати згодом створили уряд, який став факелом свободи для людських істот у всьому світі. Дітям пока­зували малюнки і фігурки цього уявного факе­ла. Він був схожий на вафельний конус, з якого виривається полум’я. Ось як він виглядав:

Насправді морські пірати, які найбільше доклалися до створення нового уряду, володі­ли людьми-рабами. Вони викорис­товували людських істот замість машинерії, і навіть після того, як раб­ство скасували, бо це таки був великий сором, вони та їхні нащадки продовжували думати про звичайних людських істот як про машини.

Морські пірати були білими. Люди, які вже населяли континент, коли прибули пірати, були мідношкірими. Коли на континенті впровадили рабство, раби були чорними.

Колір був усім.

Ось як пірати змогли відібрати все, що хотіли, в будь-кого: вони мали найкращі у світі кораблі, і були підступніші за будь-кого, і мали порох, що був сумішшю нітрату калію, вугіл­ля і сірки. Вони під­носили до цього начебто без­не­вин­ного пороху вогонь, і той бурхливо пере­тво­рювався на газ. Цей газ виштовхував на шалених швидкостях кулі з металевих трубок. Кулі дуже легко прорізали м’ясо і кістку. Тож пірати могли зруйнувати дроти, міхи або труби впертої людської істоти, навіть коли вона була дуже, дуже далеко.

Однак найголовнішою зброєю морських піратів була їхня здатність спантеличувати. Ніхто не міг повірити, аж поки не було надто пізно, якими безжальними і жадіб­ними були вони.

Коли Двейн Гувер і Кілґор Траут зус­трілися, їхня країна була