Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

Трехтимирові, а саме в Кальникові полковника поховаємо. А не хочеш моєї правоти визнавати, тоді виходь на кулачну бійку!

— Та не в кулачному бою, але ж шаблею оселедця тобі підголю! — крикнув Криса, а потім кинувся до Сірка, схопив його за жупан під шиєю, рвонув, потяг до себе. Решта козаків швидко їх розділила — вони схопили за руки, дали по головах та відтягли убік.

— Першому, який за шаблю схопиться, довбню розвалю! — рикнув Пилип і потягнувся до обушка. — Геть! Геть, курвини сини, свинопаси поганські!

Козаки послухалися. Вони викинули з намету шукачів сварки і вийшли, скупчившись при виході. Пилип був вже старим та неповоротким, але ж у всіх в пам’яті був давній скандал з отаманом Голотою в Брацлаві за дівку-повію, коли він за половину часу, який потрібно, щоб прочитати молитву, так пригостив козака малим чеканом та пригладив дерев’яною милицею, що медик, доставлений з Умані, та стара ворожиха Галина ледь-ледь склали Голоту до купи.

Старий козак залишився наодинці з помираючим. Богун хрипів, на його поранених вустах виступала кров. Переоране шрамами обличчя полковника робилося все блідішим.

— То вже кінець, Пи… липе… — ледве видихав Богун. — Сьогодні вже вмру.

— Козача доля. Сьогодні живемо — завтра гниємо. Вчора ще горілку хлистали, а завтра вже у Господа на суді будемо.

— Скільки ж то я років… жив… Ти рахував, Пилипе?

— Буде вже сорок та ще декілька, батьку. Але ж виглядаєте на більше. Не послужила вам та ляська куля спід Берестечка.

— Поховайте мене у Переяславі… при соборі святого Михайла…

— Буде так, як хочете, батьку.

— І катафалка не хочу. Тільки у чернечу рясу тіло одягніть. А якби не довезли, якби почав я гнити, тоді поховайте в степу. Під каменем, щоб вовки не викопали… І на тому каменеві виб’єте…

— Не викопають. Прослідкую.

— Знаю… Пилип… Я ж повинен… побачити Тараса. Поклич його. Негайно!

Старий козак оглянувся довкола.

— Не має вже Тараса, — тихо промовив він. — Ваша милість вигнала його.

— Це ж як так… вигнав… — прохарчав Богун. — Не може того бути.

— Це було тоді, коли не схотів вас Тарас слухати, та ляхів, яких ми взяли в полон під Білою Церквою, різати. Ваша милість наказали йому й на очі не показуватися. І пропав Вересай, як камінь у воду. Тільки батько його з нами залишився, бо ж сліпий він та старий.

— Та як же то?! — заридав напівпритомний Богун. — Як же то бути може?

— А от так воно й було. Немає вже Тараса. А ви, батьку, потім у гніві горілку пили. Молодцям пики били, землю гризли. І тоді з апоплексії рани вам і повідкривалися…

— Зло я учинив, — ледве видихав вмираючий. — Святою Пречистою клянуся, согрішив я. Вибач мені, Господи, гнів мій! Як же міг я вигнати бандуриста, що був мені як син рідний?! Так що тепер один я на світі, Пилипе!

— Слуга вашої милості.

— Та я ж Тараса… Я йому все віддаю. Всю мою славу, маєтності, що видрав з ляських горлянок… Ти його знайди…Ти йому все скажи… і повідом… і повідом… що в могилі буду чекати його змилування! Пилипе! Спаси Христе!..

Богун схопився з постелі, схопив старого козака за свиту, тряхнув ним, а потім впав на спину. Кривава піна виступила йому на вуста.

— Все буде, як скажете, батьку, — прошепотів Пилип.

Богун ще кидався та хрипів. Кров плямила багату польську делію, спливала на шляхетні єдваби та парчу, на булаву з щирого золота, на вовчі, соболині та куні шкури.

— Це ж скільки років я воював, — прохарчав Богун, — бив ляхів… Тисячі молодців на смерть вів… І нащо все воно? Що з тієї слави буду я мати у Царстві Небеснім?…

Він знов схопився з місця і затрясся. Кров пішла у нього з вуст, криваві плями виступили на бинти та корпію. Пилип, спустивши голову, тихо молився. Червона юшка полковника плямила полотна та шкіри. Вона спливала по шовкових пасах, по вовчих та соболиних хутрах, по парчі та оксамитах. По шаблі-вірменці в піхвах, інкрустованих яшмою; по кинджалові, по полковницькій булаві з бірюзою. По шапці-ковпакові з хутра рисі з підвіскою та діамантом, вартим з половину села. Кров стікала з постелі, скапувала на розорану кінськими копитами, стрясену пострілами з гармат та аркебуз землю України. У Пилипа склалося враження, буцімто стікала вона і зверху, стінками намету, проливалася краплями з даху, обмивала держаки списів, на яких було розтягнуто намет; все було залите багрянцем.

А потім Богун схопився з ліжка, схватив закривавленою рукою шаблю і крикнув страшним голосом:

— Тарасе! Прийди сюди! Тарасе… Та що ж я тобі вчинив…

Він закашлявся і знов впав без сил на ліжко, застиг.

Минула довга хвиля, ніж Пилип прочитав молитву та вийшов з намету, весь у крові отамана. Він погледів на козаків, що згромадилися перед входом; дві сльози стекли по його засмаглому, позначеному шрамами обличчю.

— Шановні панове козаки та вся старшина кальницького полку, з усім товариством війська запорізького… Вся Річ Посполита Українська[10]… — слова урвалися. Голос Пилипа зламався, але через мить він подовжив промову: — Іван Богун, полковник кальницький, молодець славний, вождь великий, охоронець та любитель волі війська запорізького… Воїн надзвичайний… віддав Богові душу. Не стало Богуна!

Козаки поспускали голови.

*****

— Ти що, насправді вірив, буцімто Сонка дівиця?! Хе-хе-хе! Усім молодцям давала; з семенами[11] таскалася як кобила повесні, тільки з одним тобою не бажала. А знаєш чому?

— Не знаю.

— Бо ти невіглас і бабі ніколи не засовував!

Козаки — паскудні, обідрані нероби, що поширювали навкруги себе сморід дьогтю та горілки, зареготали так голосно, що аж коні зіщулили вуха. Тарас Вересай спустив очі, густо зарум’янився, мов молодиця, яка побачила голу сраку запорожця.

— Є у бабів свої секретні способи, так що і сам чоловік не впізнає, чи її хто раніш на лаві не стругав, — сказав із знанням справи Сисун, підтягуючи закороткий рукав добутого на ворогах гєрмака[12] та жмурячи дещо косі очі. — Всі баби на Брацлавщині —