Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

— Справді? Газети?

— І так і ні. Звісно, не те, що вони вас лаяли, але факти, якщо, звісно, це факти, які вони зібрали. А ви справді ніколи не любили свою першу дружину?

— Не знаю. Спочатку мені здавалося, що любив. Але ж я був зовсім молодий, коли одружився з нею.

— А вашу теперішню дружину?

— Ах, Ейлін, так. Я справді був закоханий у неї колись... — признався він. — Вона багато для мене тоді зробила, а я не належу до невдячних людей, Беві. До того ж вона здавалася мені дуже вродливою, і я сильно захопився нею. Щоправда, я був дуже молодий, не такий вимогливий як зараз. Це не її провина. Це просто помилка за браком досвіду.

— Мені стає легше, коли я чую це від вас. Ви зовсім не такий безжальний, як про вас пишуть. Але ж я набагато молодше за Ейлін. І мені здається, що якби не моя зовнішність, мій розум навряд чи мав би для вас значення.

Ковпервуд посміхнувся.

— Справді. Не буду виправдовуватися в тому, що я такий, який є, — сказав він. — Розумно це чи нерозумно, але я в житті керуюся егоїстичними інтересами і, правду кажучи, не бачу іншого керівника. Можливо, я помиляюся, але думаю, що більшість із нас діють так само. Не знаю, може, існують якісь інші інтереси, що стоять вище за індивідуальні, та, як правило, приносити користь собі означає також приносити користь іншим.

— Що ж, мабуть, я згодна з такою точкою зору.

— Утім, я хотів би, що ви зрозуміли одну річ, — продовжував Ковпервуд, з ніжністю дивлячись на неї. — Я не намагаюся применшити чи замовчати жодної образи, що я, можливо, комусь заподіяв. Біль, схоже, є частиною життя, що постійно змінюється. Я лише хочу чесно розповісти про себе, щоб ви могли зрозуміти мене.

— Дякую, — відповіла Береніс і щиро розсміялась, — але ви не повинні почуватися, наче ви свідок на суді.

— Справді, майже так я себе й почуваю. І все ж таки дозвольте мені пояснити вам дещо стосовно Ейлін. Вона натура емоційна, що живе любов’ю, але ж що стосується її розуму, то вона не та людина і ніколи не була тією, яка мені потрібна. Я цілком її розумію і вдячний їй за все, що вона зробила для мене у Філадельфії. Вона була поруч зі мною всупереч осуду суспільства. Тому і я досі не залишив її, хоча вже не можу її кохати, як колись. Вона носить моє ім’я, живе в моєму домі. Вона вважає, що їй по праву належить і те, і те.

Він зупинився, трохи завагавшись щодо того, як це сприйме Береніс.

— Ви, звісно, розумієте це? — запитав він.

— Так, так! — вигукнула Береніс. — Звісно, розумію.

І, маю сказати, я аж ніяк не хотіла б завдавати їй прикрість. Я прийшла до вас не для цього.

— Ви дуже шляхетні, Беві, але ви несправедливі до себе, — сказав Ковпервуд. — Я хочу, що ви знали, як багато ви значите для мого майбутнього. Можливо, ви цього ще не розумієте, але я стверджую це тут і зараз. Недарма я пильнував за вами впродовж восьми років. Це тому, що я кохаю вас і кохаю глибоко.

— Я знаю, — м’яко відповіла вона, анітрохи не вражена цим зізнанням.

— Усі ці вісім років я бачив перед собою ідеал, — продовжував він. — Цей ідеал ви.

Він зупинився. Йому захотілося обійняти її, але він відчував, що зараз цього не слід робити. Потім він витяг із кишені жилета тоненький золотий медальйон, не більше срібного долара, відкрив його й простягнув їй. На його внутрішній стороні було фото Береніс — дванадцятилітня дівчинка, тоненька, тендітна, гордовита, стримана, зібрана — така сама, якою вона була і зараз.

Поглянувши на неї, Береніс одразу пізнала його. Це було фото з того часу, коли вони з матір’ю ще жили в Луїсвіллі, її мати була людиною поважною і статечною. Як все змінилося, і скільки їй довелося пережити через це! Вона дивилася на знімок, і їй ввижалися приємні спогади.

— Звідки це у вас? — врешті спитала вона.

— Я побачив це фото на письмовому столі вашої матері в Луїсвіллі й одразу взяв собі. Звісно, не в цьому медальйоні; його я зробив потім.

Він обережно закрив медальйон і поклав назад у ки­шеню.

— Відтоді він завжди був зі мною.

Береніс посміхнулася.

— Сподіваюся, його ніхто не бачив. Але ж я зовсім дитина тут.

— Тим не менше ця дитина стала моїм ідеалом. І зараз більш ніж будь-коли. Звісно, я знав чимало жінок і поводився з ними відповідно до своїх поглядів і обставин. Але попри все я завжди мав певне уявлення про те, що насправді мені по­трібно. Я завжди мріяв про сильну чуйну дівчину з поетичною натурою, як ви. Думайте про мене, що хочете, але судіть мене віднині за моїми вчинками, а не за моїми словами. Ви сказали, що прийшли до мене, бо подумали, що потрібні мені. Так от: ви мені потрібні.

Вона поклала свою руку на руку йому.

— Я вирішила, — спокійно сказала вона. — Найкраще, що я можу зробити з моїм життям, це допомогти вам. Але ж ми... я... ніхто з нас не може робити тільки те, чого бажає. Ви самі знаєте.

— Авжеж, я хочу, щоб ви були щасливою зі мною, і хочу бути щасливим з вами. І, звісно, це неможливо, якщо вас щось хвилюватиме. Тут у Чикаґо, особливо зараз, мені слід бути дуже обережним, і вам так само. Тому ви зараз повернетеся до свого готелю. Але завтра об одинадцятій я чекатиму на ваш дзвінок. І тоді ми, сподіваюся, про все поговоримо, як слід. Ще тільки одне.

Він взяв її за руку і повів до своєї спальні. Зачинивши двері, він хутко підійшов до красивої кованої скрині, що стояла в кутку, і відкрив її. Звідти він дістав три таці з колекцією стародавніх грецьких та фінікійських обручок і, поставивши їх перед