Уляся Смольська - Помилка, Уляся Смольська

Спогад перший

Спогад перший

          - Доню, може зміниш свою думку? - з надією в голосі запитала Олена Іванівна.

          - Мамо, я остаточно вирішила, - Оксана лагідно всміхнулася матері.

          - Ігоре, скажи щось своїй дитині!

          Мама не здавалася. Вона вимогливо звернулася до чоловіка, який сидів в кріслі і уважно дивився наукову передачу по телевізору. Він неквапливо відірвав свій погляд від блакитного екрану і подивився на дружину. Жінка стояла, вперши руки в боки і дивилася на нього суворо зморщивши лоба. І хоч з першого погляду можна було подумати, що Олена Іванівна розлючена, насправді вона лишень вдавала таку.

          - Сонечко, ти ж знаєш, що її не переконати, – Ігор Вікторович підвівся з крісла, встигши натиснути кнопку на пульті, щоб вимкнути телевізор. Він підійшов до дівчини і обійняв її за плечі. – Наша дівчинка вирішила їхати вчитися на кухаря, то нехай їде. В чому проблема?

          - Та в нашому місті теж є кулінарний коледж! – емоційно вигукнула жінка. – Чому треба їхати за тридесяті гори?

          - Мамо, ми вже обговорювали це і не один раз, – важко зітхаючи, мовила Оксана і заплющила очі.

          Свідомість знову повернулася. Насилу, наче вона вигрібала з великим зусиллям з трясовиння, яке увесь час засмоктувало назад. Були чутні кроки, що луною відгукувалися стінами палати. Лікар чи медсестра? Не важливо… Якщо хтось пильнує її, значить ще не все втрачено. Ледь чутно клацнув замок дверей і в палаті знову запанувала тиша.

          Дівчина знову залишилася сама. Один на один зі своїми думками, які вже не турбували, як колись. Вони змінилися, стали неважливими. Різні дурниці, на кшталт де і з ким зараз Андрій, прийде він додому чи знову вона буде спати самотньо в їх подружньому ліжку. Все це вже не мало жодного значення в цій ситуації, в якій вона опинилася. Все втратило вагу. Все. Окрім Ромчика.

          Оксана перебувала на самоті, під впливом ліків та спогадів. Останні царювали в її голові. Керували, командували нею. Вона занурювалася в них, споглядала наче зі сторони на ті події, які вже відбулися. А раптом могло все бути інакше? Як склалося б її життя, якби вона послухала тоді маму і змінила своє рішення? Адже дійсно, чому їй тоді так кортіло вступити саме в той коледж, саме в Київ? Чому не залишитися вдома і вчитися в рідному місті?

          Їй тоді страшенно хотілося самостійності. Втекти від батьківської опіки. Стати вільною, самою розпоряджатися власним життям, вирішувати свої проблеми. Стати дорослою. І навчання далеко від дому було для Оксани ідеальним варіантом. Тоді. А зараз? Якби тепер став вибір: їхати в чуже місто чи залишитися тут? Чи була б вона така ж вперта і незворушна у своєму виборі?

          Кожний наш вибір вирішує нашу подальшу долю. Іноді ми маємо можливість його зробити, а буває, що доля сама за нас вирішує. Що робити, коли ти стаєш заручником ситуації? Можна змиритись і жити далі. Можна боротись, витрачаючи купу сил. Але якщо ти сам робив вибір? І озираючись назад, згадуючи минулі аргументи і доводи, які ти приводив на користь свого вибору, ти можеш почати вагатися у вірності того, що ти обрав тоді. Чи не виявляться вони недостатньо зваженими, сумнівними чи ще гірше – помилковими?

          Оксана не мала відповіді на свої питання. Напевно, саме цей спогад, який виринув щойно з її пам’яті, дав старт всім тим подіям, через які вона тепер тут.

          А їй зовсім не хочеться знаходитися тут. В цих стінах, в цій палаті, в цьому ліжку. Не хочеться відчувати все це. Не хочеться, щоб її напихали ліками, з якими свідомість не здатна боротися, які постійно затягують в порожнечу… І от знову… Темрява…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно