Террі Пратчетт - Жнець, Террі Пратчетт

Рух у повітрі в нього за спиною.

Смерть повільно повернувся і звернувся до постаті, що неясно колихалася в мороці.

— ЧОМУ?

Вона сказала йому.

— АЛЕ ЦЕ... НЕПРАВИЛЬНО.

Вона сказала йому: Ні, це правильно.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Смерті, бо жодного й не було.

— Я МУШУ ОСКАРЖИТИ.

Вона сказала йому, він мав би знати, що оскаржень немає. Ніколи жодних оскаржень. Ніколи жодних оскаржень.

Смерть подумав про це і тоді сказав:

— Я ЗАВЖДИ ВИКОНУВАВ ОБОВ’ЯЗОК, ЯК МАВ ЗА НАЛЕЖНЕ.

Постать підпливла ближче. Вона примарно нагадувала вбраного в сіре монаха під каптуром.

Вона сказала йому: Ми знаємо. Тому дозволяємо тобі лишити коня.

* * *

Сонце схилилося до небокраю.

Створіннями з найкоротшим життям у Дискосвіті були одноденки, які мало коли жили аж цілих двадцять чотири години. Дві найстаріші безладно металися над струмком пстругів, обговорюючи історію з деякими молодшими членами з вечірнього виводка.

— Нема зараз того сонця, яке ото бувало, — сказала одна з них.

— Таки-так. В добрі старі години і сонце було годяще. Геть усе жовте. А не оце червоне абищо.

— Та й вище воно було.

— Та було. Таки-так.

— А личинки й лялечки нас хоч трохи шанували.

— Таки шанували. Таки шанували, — обурено сказала інша одноденка.

— Моя думка, якби в наші години одноденки поводилися б краще, то і сонце було б годяще.

Молодші одноденки ввічливо слухали.

— Я пам’ятаю, — сказала найстарша одноденка, — що всюди тут були поля, далеко, скільки бачиш.

Молодші одноденки роззирнулися довкіл.

— Тут все ще є поля, — зважилася одна з них, після шанобливої паузи.

— Я пам’ятаю, коли ці поля були кращими, — гостро сказала стара одноденка.

— Еге ж, — сказала її товаришка, — і там була корова.

— Правда! Щира правда! Я пам’ятаю цю корову! Стояла прямо тут, ох, чи то сорок, чи то п’ятдесят хвилин. Коричнева була, як я пригадую.

— В нинішні години таких корів більше нема.

— Взагалі ніяких корів більше нема.

— Що таке корова? — сказала одна зі щойнонароджених.

— Бачиш? — переможно сказала найстарша одноденка. — Ось і маєш, такі вони, сучасні Ефемероптери, — вона вмовкла. — Що ми робили, перш ніж заговорити про сонце?

— Безладно металися понад водою, — сказала одна з юних мушок; у всякому разі, це був чесний варіант.

— Ні, перед тим.

— Е-е-е... ви розповідали нам про Великого Пструга.

— О. Так. Правда. Пструг. Ну, розумієте, якщо ви будете добрими одноденками і метатиметеся вгору і вниз як годиться...

— ...й будете обачнішими зі старшими й кращими...

— ...так, і будете обачнішими зі старшими й кращими, то кінець кінцем Великий Пструг...

Плям.

Плям.

— Так? — сказала одна з молодших одноденок.

Відповіді не було.

— То що Великий Пструг? — сказала інша одноденка, стурбовано.

Вони глянули вниз на воду, по якій розходилися концентричні кола.

— Священний знак! — сказала одноденка. — Я пам’ятаю, мені казали про це! На воді Велике Коло! Це мусить бути знак Великого Пструга!

Найстарша з молодших одноденок задумано оглянула воду.

Вона почала усвідомлювати, що вона, будучи найстаршою з присутніх мушкою, тепер має привілей літати найближче до води.

— Вони казали, — сказала одноденка угорі метушливого натовпу, — що коли Великий Пструг приходить по тебе, ти йдеш у край, що точиться... що точиться медом і молоком — одноденки не їдять. Вона розгубилася. — Точиться водою, — бездарно закінчила вона.

— Сумнівно, — сказала найстарша одноденка.

— Там має бути справді добре, — сказала наймолодша.

— О, чому ж?

— Ніхто ж досі не схотів повернутися.

* * *

Тим часом найстаршими створіннями в Дискосвіті були славнозвісні лічильні сосни, що росли просто на лінії вічних снігів високих Вівцескельних гір. Лічильні сосни на сьогодні один із небагатьох відомих зразків позиченої еволюції. Більшість видів еволюціонують самотужки, вони простують прямо, водночас метикувато заміряючись убік, як і призначено Природою. І це все дуже природно, й органічно, й у гармонії з містичними циклами космосу, який вірить, що нема нічого кращого, ніж мільйони років справді розпачливих спроб і помилок, щоб види зрештою розвинули в собі моральний стрижень, а в деяких випадках — і хребет.

Певно, це добре з точки зору видів, але з погляду фактично залучених осіб це може бути справжнім свинством або принаймні маленьким рожевим коренеїдним рептильством, яке може одного дня еволюціонувати у справжнє свинство.

Тож лічильні сосни всього цього уникли, дозволивши іншій рослинності виконати еволюцію за них. Соснова насінина, заглибившись у ґрунт будь-де на Диску, негайно підхоплює найвдаліший місцевий генетичний код шляхом морфінного резонансу і виростає в те, що найліпше пасує до клімату й ґрунту, і їй переважно ведеться набагато краще за самі аборигенні дерева, які вона зазвичай відтісняє.

Але що робить лічильні сосни особливо вартими уваги, то це спосіб лічби.

Приблизно здогадуючись, що людські створіння навчилися визначати вік дерева за лічбою кілець, прадавні лічильні сосни вирішили, що через це люди й зрізають дерева.

За єдину ніч кожна лічильна сосна змінила свій генетичний код, щоб утворити на стовбурі приблизно на рівні очей бліді письмена, її точний вік. За рік вони опинилися на межі вимирання завдяки індустрії орнаментованих номерних табличок для будинків, і тільки дещиця вижила у важкодоступних регіонах.

Група з шести лічильних сосен слухали найстаршу, чий покорчений стовбур показував, що вона мала тридцять одну тисячу сімсот тридцять чотири роки. Розмова зайняла сімнадцять років, і це її прискорений виклад.

— Я пам’ятаю, коли все це не було полями.

Сосни оглянули тисячомильний пейзаж. Небеса мигкотіли, як поганий спецефект із фільму про подорож у часі. Виник сніг, хвильку полежав і розтанув.

— А чим же було? — спитала найближча сосна.

— Льодом. Якщо можна назвати це льодом. Ми мали годящі льодовики у ті дні. Не такі, як оці теперішні льоди, в один сезон є, а в інший вже нема. Вони стирчали тут віками.

— І що ж із ними сталося?

— Минули.

— Минули куди?

— Куди й усі минають. Усі завжди квапляться.

— Йой. Оця була дошкульна.

— Була що?

— Оця зима щойно.

— Звеш це зимою? Коли я була паростком, ото були зими...

Потім три зникли.

Після враженої перерви на кілька років, одна з групи сказала:

— Вона