Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко

дуже давно, можна сказати, вже на початку української державности. Вже за часів Ярослава Мудрого, в першій половині XI віку думка українських книжників того часу працює над питанням, "откуда пошла єсть руськая земля", і тоді то повстає у Київі літописання, краса й гордощі нашої старої літератури. В "Повісти временних літ" ченця Нестора поч. XII віку, в Київському Літопису, що обіймає ціле XII століття, в Галицько-Волинськім Літопису 1209-1292 років, — кожен з тих літописів відбиває свою добу з її суспільним устроєм і поняттями, — стара українська думка знайшла свій блискучий вираз. Занепадаючи в часи політичного й культурного занепаду Руси-України, хоча не перериваючись цілком, оживають знову українське літописання й українська історична думка в XVII столітті, перейняті тим самим патріотичним настроєм. Тоді ж повстають знамениті "козацькі літописи", що їх найбільш яскравими зразками являються в другій половині XVII в. Літопис Романа Ракушки (Самовидця), а в початку XVIII в. Самійла Величка і Григорія Грабянки. Серед кругів козацької старшини історична праця не припиняється протягом цілого XVIII століття, і коло 1740 р. повстає в цих кругах загальний курс української історії, т. зв. "Краткое описаніе Малороссіи", який ставить собі завдання звязати до купи князівський і козацько-гетьманський періоди української історії.

Нова доба в розвитку української історіографії, яку можемо назвати, в порівнанні до попередніх, науковою, зачинається в останніх десятиліттях 18-го віку. Тоді замісць старих компіляцій, т. зв. "козацьких кронічок", появляються перші спроби ширшої синтези минулого життя, з освітленням його подій в дусі нових ідей, які приходили на Україну із Західньої Европи. Серед українського громадянства з кінця 18-го століття починається оживлення історичних інтересів, яке мало свої коріня в подіях політичного життя і виявилося передовсім у збіранні й дослідженні памяток історії та в заходах коло їх опублікування для прилюдного вжитку.

Говорячи про цей зріст історичних інтересів серед українського громадянства кінця 18-го століття, треба мати на увазі, що він, як і цілий національно-культурний український рух того часу, зосереджувався головно на одній частині української землі, а саме — на лівому березі Дніпра, в т. зв. Гетьманщині, що обіймала пізніші Губернії Чернігівську й Полтавську, й т. зв. Слобідській Україні (пізнішій Харківщині). Сюди, на широкі простори задніпрянських степів, пересунулася після остаточної руїни Правобережної України вісь українського життя, сюди ж пересунувся з західньо-українських земель і осередок української культурної праці. Під захистом автономної козацької держави українська культура знайшла вдячний ґрунт для свого розвитку. Вкрита густою сіткою народніх шкіл, з своєю знаменитою Київською Академією, а своїми колеґіями у Чернігові, Переяславі, Харькові, Лівобережна Україна, можна сміливо сказати, була одною з культурніших країн тогочасного славянського світу. Вона навіть мала змогу постачати вчителів і взагалі культурних діячів на цілу Московщину, ба навіть на далекі південно-славянські землі.

Громадянство лівобережної України стояло в 18-му столітті в живих і безпосередніх звязках з західньо-європейським духовим життям. Десятки й сотні української молоді вчилися в університетах й академіях Кеніґсберга, Бреславля, Кіля, Галле, Липська, Страсбурга, Лейдена, Праги, Пресбурґа, Парижу, Риму та інш. європейських центрів. В глибині полтавських степів козацькі полковники й менші старшини передплачують собі французькі часописи, а на Шлеську кілька книгарень були заняті спеціяльно постачанням чужоземних книжок для українських читачів. Всі ці посередні й безпосередні звязки з Заходом, само собою розуміється, сприяли поширенню на Україні й тих ідей, якими жило у 18-му столітті західньо-європейське суспільство.

Доба другої половини 18-го віку була для українського суспільства добою глибокої політичної й культурної кризи. Централістична політика російського правительства з залізною консеквентністю нищила автономний устрій козацької України, і реформи цариці Катерини 2-ої привели Гетьманщину й близько звязану з нею Слобідську Україну на становище звичайних провінцій російської імперії.

Цей процес асиміляції України з рештою провінцій російської держави коштував їй дуже дорого: не кажучи про втрату політичної автономії, край, замість попередньої виборної й виключно з місцевого елементу зложеної адміністрації та суду, діставав бюрократичну управу на німецько-російський зразок; те саме і в церковному житті, де скасовано принціп вибору духовенства. Консеквентно переводжена політика нищення України, як самостійного економічного орґанізму, — через заборону безпосередніх торговельних зносин з Заходом і примусове обернення України в колоніяльний ринок збуту продуктів молодої московської індустрії, — вела до занепаду місцевого купецького стану, до заникнення початків власної індустрії й до загального зубожіння. Перехід України од становища автономного державного тіла на становище звичайної провінції потягнув за собою великий відплив культурних сил до загально-імперських центрів що особливо вражає нас на полі літературнім: талановитіші письменники, такі як Рубан, Полетика, Туманський, переносять свою літературну діяльність до Петербургу. Видатні малярі, такі як європейсько-відомі Боровиковський та Левицький, або композитори як Бортнянський, переходять також до Петербургу й там здобувають собі славу вже як російські, а не українські майстрі. Але ні в чому може не позначився так різко цей культурний занепад, як на полі народнього шкільництва. Іще в половині 18-го віку, а саме 1748 р., на території Гетьманщини існувало коло 1.000 шкіл, так що одна школа припадала на 1.000 населення. В кінці ж того самого століття од цих шкіл не залишилось майже ні сліду. З початком 19 в. ми бачимо заходи місцевих людей коло відбудови народнього шкільництва вже як зовсім нової справи.

Російське правительство уперто не допускало заснування на Україні університетів, яких домагалося українське громадянство, а Київську Академію й колеґії обернуло у станові духовні школи. Із заснуванням в 1759 р. російського університету в Москві сотні української молоді почали там здобувати освіту, здебільшого одриваючись на завжди від рідного ґрунту. Нарешті треба памятати, що остаточне зрівнання України з Росією принесло з собою й форми російського кріпацтва для українського селянства.

Хто би міг виступити в обороні старого ладу й попередніх форм життя? Провідна верства Гетьманщини, козацька старшина, ще з часів Мазепи переконалася в неможливості фізичного опору. Вона старалася врятувати своє привілейоване становище в ділянці соціяльно-економічного життя, жертвуючи політичними правами. В своїй масі вона готова була миритись з утратою автономії, відколи російське правительство надало їй права російського дворянства. Але було би несправедливо не зазначити, що й серед сеї верстви, глибоко перейнятої становим еґоїзмом, знайшлися люде, котрі зуміли глянути на становище краю ширше, ніж з вузько класового погляду й стати в обороні ширших мас українського народу. Вони перші вжили могучої новочасної зброї — письменницького пера й тим проложили шлях літературі, яко чинникові громадського поступу. Устами Василя Капніста — того самого, що в 1791 р. вдався був до пруського міністра Герцберґа з таємною місією од громади однодумців: шукати у