Артур Чарльз Кларк - 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

— Командир до всієї команди, — оголосив Чендлер. — У нашій програмі невеликі зміни. Нас попросили відкласти роботу й розвідати одну ціль, яку вловив локатор «Космічної варти».

— Є якісь деталі? — спитав хтось, коли в інтеркомі затихло після хорового стогону.

— Небагато, але я так розумію, що це якийсь проєкт Комітету тисячоліття, який забули скасувати.

Знову стогони: всім добряче набридли заходи, заплановані для святкування кінця 2000-х. Усі разом полегшено зітхнули, коли 1 січня 3001 року пройшло неприміт­но, і людство змогло повернутися до звичайних занять.

— Хай там як, це, мабуть, хибна тривога, як було минулого разу. Повернемося до роботи, щойно зможемо. Кінець зв’язку.

Це було вже третє полювання на привида, похмуро подумав Чендлер, до якого його залучали за кар’єру. Попри століття досліджень Сонячна система й досі вміла підносити несподіванки, і слід вважати, що «Космічна варта» мала добру підставу для свого прохання. Він тільки сподівався, що якийсь багатий уявою дурень знову не уздрів оспіваний у легендах Золотий Асте­роїд. Якщо він і існував, — у що Чендлер наразі не вірив, — то мав би лише мінералогічну цінність. Справжньої вартості в ньому було б набагато менше, ніж у кризі, яку він підштовхував у бік Сонця, щоб принести життя на безплідні планети.

Однак була одна ймовірність, яку він сприймав доволі серйозно. Людство вже розкидало роботів-розвідників по ділянці космосу завширшки сотні світлових років — і Моноліт у кратері Тихо був достатнім нагадуванням про те, що старші цивілізації теж вдавалися до подібної діяльності. У Сонячній системі можуть легко знайтися інші чужі артефакти, стаціонарні або транзитні. Капітан Чендлер підозрював, що в «Космічної варти» на думці було саме щось таке, інакше навряд би вони відірвали від роботи космічний буксир першого класу, щоб погнатися за нерозпізнаною цяткою на локаторі.

Через п’ять годин пошуків «Голіаф» упіймав відбитий сигнал на межі дальності; навіть зважаючи на відстань, сигнал був невтішно слабкий. Однак далі він став сильнішим і чіткішим та набув ознак металевого об’єкта завдовжки десь кілька метрів. Він рухався орбітою, що виводила його геть із Сонячної системи, тож Чендлер вирішив, що це майже напевне один з міріад шматків космічного сміття, що людство жбурнуло до зірок за минуле тисячоліття, і який колись може стати єдиним доказом того, що людська раса взагалі існувала.

Вони підійшли до об’єкта на відстань візуального огляду, і капітан Чендлер з захопленням і здивуванням усвідомив, що якийсь терплячий історик і досі перевіряв найдавніші записи про Космічну еру. Як шкода, що комп’ютери дали йому відповідь, лиш на кілька років спізнившись на святкування нового тисячоліття!

— Це «Голіаф», — передав Чендлер у бік Землі, і в його голосі пролунала і гордість, і серйозність. — Ми беремо на борт тисячолітнього астронавта. І я, здається, знаю, хто це такий.

Розділ 2. Пробудження

Френк Пул прокинувся, але не пам’ятав. Він навіть не був певний, як його звуть.

Вочевидь, він лежав у лікарняній палаті: навіть із заплющеними очима його найпримітивніший орган чуття, який найлегше викликає спогади, повідомив його про це. Кожен подих приносив легкий і не зовсім неприємний аромат антисептиків, що пробудило спогад про той випадок — аякже! — коли він, необачний підліток, зламав ребро на чемпіонаті Аризони з дельта­планеризму.

Тоді все почало повертатися. Я заступник і старший помічник командира Френк Пул, космічний корабель США «Діскавері», у надзвичайно таємній місії до Юпітера…

Тоді здалося, що його вхопила за серце крижана рука. Він згадав, неначе дивився сповільнене повторення, як некерована космічна капсула летить на нього, простягнувши металеві лапи. Тоді нечутний удар — і не таке нечутне шипіння повітря, що виривалося з його скафандра. Після того — останній спогад: безпорадне обертання в космосі, марні спроби знову з’єднати перебиту повітряну трубку.

Ну, хоч би яка таємнича халепа сталася в системі керування капсулою, тепер він був у безпеці. Мабуть, Дейв швидко вискочив з корабля й урятував його, перш ніж нестача кисню завдала мозкові незворотної шкоди.

«Старий добрий Дейв! — сказав він до себе. — Треба йому подякув… Хвилинку! Я тепер точно не на борту «Діскавері» — хіба могло бути, щоб я пробув без па­м’я­ті так довго, що мене встигли повернути на Землю?»

Заплутаний ланцюжок думок раптом урвався, коли до палати ввійшли одна старша й дві звичайні медсестри, убрані в споконвічний однострій свого фаху. Вони нібито були здивовані: Пул подумав, чи не прокинувся він раніше запланованого, і ця думка принес­ла йому відчуття дитячої радості.

— Вітаю! — сказав він не з першої спроби. Його голосові зв’язки, певно, добряче поіржавіли. — Як у мене справи?

Старша медсестра всміхнулася й видала йому чітку команду «Не намагайся балакати», приклавши пальця до губів. Тоді дві медсестри вправно заходилися коло нього, натренованими рухами перевіряючи пульс, температуру, рефлекси. Коли одна з них підняла його праву руку й відпустила, Пул помітив дещо незвичне: вона падала повільно, ніби не важила стільки, скільки слід. Як і решта тіла, коли він спробував поворухнутися.

«Тож це якась планета, — подумав він. — Або космічна станція зі штучною гравітацією. Точно не Земля — я важу замало».

Він саме хотів поставити очевидне питання, коли старша медсестра натиснула щось збоку від його шиї. Він відчув легеньку кольку й знову поринув у сон без видінь. Уже перед самою безпам’яттю йому вистачило часу ще на одну спантеличену думку.

«Як дивно, вони не озвалися жодним словом за весь час, що пробули коло мене».

Розділ 3. Реабілітація

Прокинувшись знову й побачивши коло ліжка старшу медсестру та її помічниць, Пул почувався досить сильним, щоб наполягти на своєму.

— Де я? Звісно, ви можете це сказати! — Три жінки глянули одна на одну, вочевидь, не знаючи точно, що робити далі. Тоді старша медсестра відповіла, повільно і обережно промовляючи кожне слово:

— Усе гаразд, містере Пул. Професор Андерсон ось-ось має прийти. Він пояснить.

«Що пояснить? — подумав Пул дещо роздратовано. Але принаймні вона говорить англійською, хоч я й не можу визначити походження її акценту».

Андерсон, мабуть, уже був у дорозі, бо за мить двері відчинилися, давши Пулові на мить окинути оком невеликий натовп зацікавлених спостерігачів, що зазирали до палати. Він одразу відчув себе новим експонатом у зоопарку.

Професор Андерсон був невисокий жвавий чоловік з рисами обличчя, що поєднували ключові аспекти кількох рас — китайські, полінезійські, скандинавські — в одну добряче переколочену суміш. Він привітав Пула, піднявши праву руку, а тоді, вочевидь, схаменувся й зробив другу спробу — потис йому руку з такою примітною нерішучістю, ніби вправлявся в дуже незвичному жесті.

— Радий бачити вас у такому доброму здоров’ї, містере Пул… Ми вас швиденько поставимо на ноги.

Знову цей дивний акцент і повільна мова — але його впевнена манера звертання до пацієнта була притаманна всім лікарям, у будь-якому часі чи місці.

— Радий це чути. А тепер, може, відповісте на кілька питань…

— Аякже, аякже. Але заждіть хвилинку.

Він швидко й тихо заговорив до старшої медсестри, з чого Пул розібрав лише кілька слів, декотрі з них були йому цілком незнайомі. Тоді старша медсестра кивнула