Ельфріда Елінек - Хіть, Ельфріда Елінек

Будинок у директора обставлений світлими меблями: більша економія на освітленні! Так, світлий будинок заміняє нам усе біле світло, а світ без пісень прісний.

Хор допіру прибув. Суціль підстаркуваті аборигени, які прагнуть на час ушитися від своїх дружин. Часом і самі їхні дружини з ними — зі своїми гарно завитими кучериками (о, священна влада сільських перукарів, які присмачують гарних жінок гарною дещицею перманенту!). Хористи вилазять з автобусів і влаштовують свято на природі. Зрештою, не тільки світлом і повітрям живуть хористи. У неділю дружина директора поволі виходить на перший план. У церкві з нею говорить Бог, і сам вираз його обличчя на мальовничих зображеннях огидний. Баби, що схиляються в молитві, наперед знають, чим усе закінчиться. Їм відомо, як звучить остання нота. Щоправда, через брак часу вони так нічого в житті й не навчилися. Вони дряпаються від одного покажчика хресного шляху до іншого, щоб невдовзі постати перед Творцем, перед Батьком Небесним, єдиним у трьох сумовитих іпостасях, тримаючи в руках свою обвислу шкіру як направлення на прийом до місцевої поліклініки. Врешті час зупиняється, й слух наш очищається від шуму життя, який ми були приречені слухати повсякчас. Яка гарна природа в парку, як чудово співає у забігайлівці хор.

Жінка оточена зусібіч гірським масивом, куди наїздять досвідчені спортсмени. Вона розуміє, що їй бракує надійної опори, не вистачає якогось полустанку, де життя могло б перечекати. Родина — штука гарна, проте родину треба добре годувати й щоразу офірувати їй свята. Рідненькі домашні горнуться до матері, сидять рядком і балакають ладком. Жінка звертається до сина, проймаючи його (сметана, в якій плавають вареники любові) тихим і турботливим голосінням. Вона клопочеться ним, захищає його своєю м’якою зброєю. Він з кожним днем дорослішає, і в ньому начебто щось умирає щодня. Сина не радують материні зойки — він канючить собі новий подарунок. У такий спосіб вони намагаються порозумітися — це їхній спосіб спілкування. Мати з любов’ю накидається на сина, але, як бурхливий струмок, шугає повз нього, і звуки її затихають у глибині ущелини. Він — одинець. Чоловік вертається з контори, і дружина вся миттю зіщулюється, щоб не роз’ятрити, бува, чоловіка. Із програвала звучить барокова музика. Жінці доводиться докладати зусиль, щоб зберігати квітучий вигляд і бути схожою на кольорові фотографії, зняті торік у відпустці. З хлопчини щирого слова не витягнеш, йому хочеться тільки одного — мерщій стрибнути на свої гірські лижі, щоб мені язик усох.

За межами часу, відведеного на годівлю, син з матір’ю майже не розмовляє, хоча вона, благаючи, накриває його товстим покривалом смачної їжі. Мати виманює дитину на прогулянку, і за кожну хвилину їй доводиться дорого платити. Вона слухає з уст гарно одягненого сина усе те, що зазвичай говориться з екрана телевізора, головного джерела його живлення. Ось він знову кидається геть, нічого не боячись, адже сьогодні не встиг іще надивитися по відику всіляких страшків. Спати місцеві діти лягають уже о восьмій вечора, а директор тим часом умілими руками заправляє мистецтвом свій потужний мотор. Чий гучний голос змушує піднятися череди на луках і рано-ранесенько будить бідних утомлених людей, які скидають оком на інший берег, уздовж якого тягнуться літні вілли дукачів? Цей голос належить радіобудильнику третьої програми австрійського радіо, з шостої ранку її диск-жокеї крутять хіти, і пронизливі звуки, немов старанні гризуни, впинаються в наш мозок, щойно ми прокидаємося.

У бункерах на заправних станціях люди — ці статеві органи на підтяжках — знову накидаються один на одного, і ті шлейки губляться у строкатих спідницях точнісінько так, як у штанах зникає щось, схоже на півпорції довгастого морозива. Втіха закінчується швидко, а робота тягнеться нескінченно довго, і навколо на кожному кроці здіймаються скелі. Ці люди можуть легко розмножуватися шляхом нескінченних повторень. Голодна юрба випручує свої статеві органи із матні, вони до них уже звикли. А ось вікон у цих людях нема, тож їм не доводиться дивитися в очі своїм партнеркам. Нас мають за худобу, а ми й далі переживаємо за власний розвиток!

Шляхи земні повняться мирним спокоєм. У родині завжди хтось приречений чекати даремне або гинути в боротьбі за власний зиск. Мати так пнеться заради стабільності й спокою, а дитина, що схилилася над інструментом, зводить усе нанівець. Місцеві жителі не почуваються як удома в цих краях, вони йдуть на боковеньку, коли приїжджі спортсмени тільки прокидаються до справжнього вечірнього життя. День належить їм, їм належить і ніч. Мати залазить на стіну свого будинку й наглядає за сином, щоб той не розслаблювався. Скрипка не слухається дитину. У журналах для дорослих однодумці вперто йдуть своїм шляхом, щоб міряти один одного на один аршин. Люди читають оголошення про знайомства, і кожний радується маленькому вогнику, що його він готовий кинути у сутінки чужого тіла. Старанні життєбуди дають оголошення, сподіваючись вмонтувати свої перегородки в темні чужі закутки. Бути ситим по горло самим собою — це вже занадто! Директор переглядає рекламні оголошення й робить замовлення для дружини, щоб запхати її у спеціальне пакування з червоних нейлонових мережив із дірочками, крізь які сяють зірочки. Однієї жінки чоловікові мало, однак страх підхопити якусь болячку зупиняє його, не дозволяє йому випускати на гульки своє сотальце й спивати собі мед. Одного разу він забуде про те, що грішне тіло тягне його вдалину, і вимагатиме від дружини свою частку врожаю: пораюємо всмак! Скакати в гречку можна й удома. Стрілки на матрацах у спальні утворюють складний візерунок і позначають стежки, якими прямують чоловіки. Сподіваюся, що жар у їхньому вогнищі ніколи не охолоне і їм не доведеться загравати із власним розчаруванням. Дружини директорові мало, але він в усіх на очах, от йому і доводиться задовольнятися з домашньої малолітражки. Він прагне найважливішого — жити й бути коханим. Інші люди для нього — плоди доцільності, що гнуть свої спини на паперовій фабриці згідно з їхнім місцем під сонцем: вони ускочили в халепу життя, нитками якого переплетені книги, вони грубо скроєні й негаразд зшиті. Потрібне виття фабричної сирени, щоб бодай якось їх розворушити. А потім їх виставляють за поріг, і вони падають униз, мов сліпі, з висоти своїх скромних грошових заощаджень. Їх позбавили керма й вітрил, і дружини скеровують їхній корабель у сімейну гавань, що її чоловіки старанно намагалися обійти й замінувати. Їх скидають із засохлих гілок, вибраковують як сухостій. Вони лежать на матрацах, охоплені бажанням смерті, і дружини гинуть від їхніх рук