Олесь Ульяненко - Сталінка, Олесь Ульяненко

не засудили: «Да-а, Лопата — під'юджував Лорд, — хто бараном вродиться, тому вовком не бути». Підійде Бронька — кургузий, немов обгорілий недокорчований пеньочок, протираючи затягнуті слизнявою очі, поканючить у санітарів «Прими», а далі сяде і треться сідницею об білу кахлю; і Лорд пам'ятав цю білу, ребристу кахлю, — пам'ятав ще з армійських часів, бо про те, що він думав, нагадувало місиво зелених мундирів, бо те, що надходило, не утнеш ні спогадом, ані думкою. Отак підстрибує до довготелесого Лорда з рудими пацьорками до пліч, «да падліна больно умний штоби стрічся», — а зір того Лорда нишпорить червом по всіх закутках, для Броньки завше знайдеться смачний, просмерділий недопалок, вилежалий десь під тепло-батареєю недопалок; а найбільше задоволення для Броньки виставляти напоказ статевий член, — зирити на нього, ховати, знову зирити, показувати санітарам, о-о-о, Бронька ще молодець; підійде Бронька, лагідно притулиться до плеча Лорда, нагадає, що земляк Лопатин: «Ти того… не зв'язуйся з Лопатою, бо ото так, — церква стояла у нас, у Попівцях айайай стояла. Антіквар, а не церква: рублена, дерев'яна; батюшка так читали, так читали і все по-нашому читали, так читали, ох-ох-ох читали, як говорив батюшка — слізьми сходилися, — тоді я малітгусінький був, такий собі шалапут… голова болить, голова болить… ай-ай-ай свистить голова… а в церкві прохолода, руки дубіють навіть у спеку, у серпень або мов у лісі…» — по хвилі Бронька змовкав, стрибав на лівій нозі, немов витрушував воду з вуха, як дітлахи таке проробляють, вискочивши зі ставу, — очі вертілися орбітою: жовті білки з синіми прожилками; Лорд тужив мізки: сірий очерет, прогнутий вітром, вітром, що падав десь ізгори рудуватих круч, а він, маленький недоросток, по-дорослому цілує зовсім тобі дорослу дівчину: отямившись, обертав голову, підступав до заґратованого вікна, тріщав верболозом за стінами, і озеро рябіло; Лорд переводив зір і бачив у тумані сині плями, жовті образки, що віддаляли ся й танули, а потому Броньку, що вистрибує, присідає навпочіпки і тягне Лорда за коміра: «Перестала голова свистіть… перестала. Зовсім перестала, а у брата Лопати свистіла, — ми тоді маленькі були, отакенькі були, — тут він знову стрибав на нозі, — а свистіла… свистіла, бо батько як прийшли, большаки пороли шомполами, усіх пороли, а їх не зайняли: старий балакав, що вони од протеліряту… батько Лопати з дідом Єреською побили шибки та й у церкву влізли… а брат після того, як вони… ой голова свистить… свистить голова… і в брата Лопатиного свистіла…» — Бронька щезав, і Лорд уже бачив його, визирнувши з «лежачої», бачив, як у міцного ґевала санітарного корпусу мало не до вуха розтягувалась посмішка, а Бронька шепотів щось на вухо, простягав п'ятірню, а той, вислухавши, хилитав ляльковою голівкою і вів Броньку до туалету; загодя вертали — санітар з упрілим чолом, а Бронька підтримував руками сідницю, шкутильгаючи добирався до дивана, зганяв обмащеного зеленкою, у виразках Лопату: «Ну що? Хто краще кінчив… Ото о-о-о», — вмостившись, повертав до Лорда: «ай-ай-ай залізли на церкву, б'ють сокирою, а батюшка заюшеними губами говорять, молитви липнуть до губів… Юшку батюшка обтирають, баби кричать не своїм гласом… дзвін калатнув, дід бах сокирою, бах сокирою… тут червоним зайнялося, кругом церкви зайнялося, дзвін у-у-у проламав крилос, упав, покотився, ноги луснули у тракториста, — хрясь, гілкою сухою тріснули, — а тракторист уже ворота поламав, і ікона Миколи Чудотворця в багно… і хрест птахом полетів над селом, упав за селом, бо Єреська шмаг по хресту, шмаг, і хрест полетів і упав на сел…» — Бронька уклякав, і Лорд відвертався до заґратованого вікна; Бронька знову пускався кола, — чіпляв санітарів руками, санітари давали копнів, — падав навзнак біля вбиральні і жалібним голосом канючив «дай, дай, дай, дай, братка, покурити… дай», — дриґав рукою по-жебрацькому; медперсонал переморгувався: «Може, Бронька, тебе виписувати пора — больно похож на умного чєловєка…» — відтак Бронька підступом, крадькома до лежачої палати: «…батько Лопати повистелював іконами підлогу у свинарнику, став потому, взявся у боки і горланить через тин, пританцьовуючи, до брата мого: мов, «Никифоре, покарав мене Бог, га?» — і сміється, сміється… колись сміх людський був, а то жах — нелюдське щось… а син його на острові телят пас, зелений острів од трави, — пас та книжку читав айайайай, — як поверне головою — хряц — так і ходив місяців зо два, ревів биком, а нормальним же вродився — матір рідну у свинарнику, у яслах покрив, поговорювали, він, той виблядок, точно їхній виблядок до інституту подався, заздрив я йому, айайай заздрив…» — пускаючи соплі, вистрибом біг, сідав на гузно, перебираючи руками, тягнув по кахлі упродовж коридору; старі в'язні божевільні за номером п'ятим поговорювали, що на «лежачу» тягне, бо там жратву на тацях, прямо під носа приносять, і що він, Бронька, ніякий не вчитель, і з нього вчитель, як хрін із мірошника, бо сам баптист, а з Лопатою вони не поділили сестри по вірі: еч, вовк линяє, а натури не міняє. Головному лікареві ця метушня з Бронькою обридла; підходив: «На лежачу». Там-то Лорд і потоваришував з Лопатою — нікуди дітися од Броньки: «…а у синочка шия хрясь, так і помер там же на яслах, де матір покрив»; Лопата тулився до Лорда і годинами розповідав про дітей та про пристрелену дружину: «Вона лежить, а з дула дим… тоненький дим… сизий дим»; підходив лікар, після чергової очистки мізків сульфазином та шокових сеансів інсуліну, лагідно, мовби хворий у хворого, питав Лопату: «Ну што, лучше? Ну-ну-ну-у… Завтра зайдьотє ко мнє». Зайти «ко мнє» страхопудило хворих, означало «постукать»: лікар складе на відполірованій поверхні столу руки, складе, а перед тим попільничку тобі довірливо, сигарету, ще й сірником кресне: «а што там, а почему, да і как так можна, у вас вєдь»; люди водили поглядом по портьєрах — нагадувало домівку, — і хтось таки розказував якусь нісенітницю, мовляв, із третьої палати пацан «мислі чітаєт на ходу», — отримував усього-навсього вихід за ґратчастий вольєр, де вітерцем повіває, де солодко тхне повітрям, осінніми антонівками, припрілим листом, і тільки тополі стоять зелені; а тому бідасі галоперидол, межептил, а опісля в туалеті на перекурі божевільні тупцюються, нишпорять, нюшать один одного, аж поки все змивається наступним днем, а там іншим, — і ніхто так і не знатиме правди. Човпикання з кута в кут, мрія про п'ятнадцяти-хвилинну прогулянку. «Ну, як там надворі?» — діставав кожного з тих, що приходили з прогулянки; крадькома молився в кутку; Лорд висідався на дивані; старий Бушгольц шкарябав бісером ієрогліфів;