Євгенія Анатоліївна Кононенко - Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Вони таки вбили Євані? — питає Мелана.

— Я розповім про це за вечерею.

Мелана тяжко зітхнула: знову поразка. Чи стане вона для Ромаї тією, з ким він найперше ділиться усім, що сталося з ним за день, усім, що в нього на серці? Тим часом втомлений Ромаї відчув печаль Мелани й вимовив:

— Це ж Євані привів тебе до нас.

— Так, він.

— Ви перемовлялися вашою мовою.

— І ти, бувало, говорив з нами нашою мовою. Ти знаєш усі мови, Ромаї?

Ромаї не відповів, але всміхнувся Мелані. Тою усмішкою, за яку віддають життя.

Мелана прийшла в Ір здалеку. Була в дорозі не один день. Мандрувала не лише по землі, а й по воді. Бажання втекти з рідного дому, підсилене жадобою побачити світ за межами рідного селища, гнали її все далі на схід. Її жахало те, куди вона йде, пристаючи до різних подорожніх. Але не спинялася в жодному місті на своєму шляху. Нарешті потрапила в Ір, звідки йти вже сил не мала: стопталися вбогі сандалії, подерся одяг. Ніхто не брав її бодай прибирати на базарі, такою чорною й виснаженою була вона. І саме в Ірі настала хвилина, яка виправдала її поневіряння. Непритомна від голоду, сиділа вона на сходах палацу жерця Веома, бо почула на ринку, що на ці сходи виносять недоїдки. На сходах до палацу сиділа ієрархія заброд, де, ті, хто прийшов раніше, не пускали на місця біля брами тих, хто прийшов уперше.

І саме тоді перед Меланою на найнижчій сходинці присів навколішки Ромаї. Він усміхнувся їй, і в його очах була та велика доброта і увага саме до неї, голодної Мелани, яка прийшла в це місто здаля невідомо навіщо. Він простяг їй вузлик, а в неї тремтіли руки взяти його. Тож він лагідно вклав його до її рук. У білу тканину було загорнуто два теплих пляцки і кілька оливок. Дорога навчила її їсти повільно, смакуючи кожен кусничок, відновлюючи сили тіла, бо вона давно не їла. І в неї ніхто не вирвав з рук того дарунку. Поївши, вона підвелася й озирнулася на них усіх, із потворними тілами, із перекривленими обличчями, які чекали своєї подачки. Поправила покривало, переконалася, що сережки на місці. Рушила подалі від цього місця, переступаючи через голодних, яким забракло місця навіть на сходинках. Умилася у воді фонтану посеред майдану біля базару. Заховала під покривало неслухняне чорне пасмо, яке випало знову.

Вона стала працювати служницею в крамниці. В дім її не брали, бо ніхто не міг поручитися, хто вона, звідки прийшла, чи не вкраде, чи не отруїть. Тож ночувала вона на вулиці разом із бездомними. Але відтоді не голодувала. Змогла купити нову одіж з небіленої тканини на своє смагляве тіло і покривало на голову. Віддала комусь із бездомних лахміття, в якому прийшла, лишивши собі лише мотузку, якою підперезувалась. І на ній почепила білу хустку, в яку були загорнені ті теплі пляцки й оливки. Ця хустка знімала втому й навіть біль. Мелана берегла чарівну хустку. Іноді ділилась її чарами, витираючи піт чи кров з тіл інших бездомних.

Іноді вона бачила Його на вулицях Іра.

— Хто це? — намагалася довідатися вона, але ніхто не розумів, про кого мова, бо Він дуже хутко зникав у юрбі. І от раптом вона побачила Його на площі в товаристві Євані, з яким познайомилася в дорозі. Коли Мелана зіштовхнулася з Євані на східній околиці, вона схопила його за руку й спитала:

— Чи ти пам’ятаєш мене, ми зустрічалися в Алейо минулої весни?

— Так, пам’ятаю, — привітно усміхнувся Євані, — я впізнав тебе по сережках.

— Хто був той чоловік, з яким ти стояв біля фонтану на площі кілька днів тому? Ви розмовляли, а потім швидко зникли, коли на вас вказав охоронець.

— Про кого ти говориш, Мелано?

— Той чоловік... він врятував мене. А ось хустка, яка була в його руках.

І Мелана витягла хустку з-за мотузки й приклала її до рани на щоці Євані, яка вмить загоїлась, — на тих сходах було багато голодних жінок, але він віддав свій лехем саме мені! Допоможи мені знайти його, Євані!

— Ти знаєш Ромаї? — Євані озирнувся навкруги, хоча поряд нікого не було. — Той чоловік — Бог!

— Я не знаю його імені. Але коли мені здавалося, що помру, він дав мені їжі в цій хустці.

— Ходімо зі мною, — схвильовано прошепотів Євані, — Ромаї буде радий бачити тебе.

І не попередивши свого господаря, що вона йде, і не взявши кілька монет за свою роботу, Мелана вирушила з Євані через пустелю до Оази.

Вони разом подолали пустелю, рівнину з деревом, а далі вузькою стежиною підвелися до Хребта, а далі, що було зовсім страшно, спустилися й перетнули страшну Емек-Авней. Величезний чорний птах із пазурами і величезним дзьобом зачепив її крилом за плече. Євані тримав її за руку, але Мелана все одно тремтіла від страху й слова вимовити не могла.

— Не бійся. Якщо новоприбулого веде хтось із наших, ані птахи, ні камені не образять.

Далі вони знову піднялися на кам’яний хребет, з якого спустилися до неймовірно квітучої місцевості, від якої перехоплювало подих не лише в новоприбулих, а й в тих повертався з мандрів. То був райський сад, де на деревах рясніли водночас і квіти, і плоди. Дзюркотіли джерела, в глибині саду розкинувся став, у який впадав невеличкий водоспад. Між деревами походжали лані й павичі, які горнулися до людей, наче малі діти.

І привітні люди наблизились до них і омили їхні ноги, і змастили оліями їхні ступні. Це було саме тут, на цьому місті, де зараз Ромаї сидить на камені, а Мелана біля його ніг на землі.

— Ходімо вечеряти, — підвівся Ромаї, до якого поверталися сили. Вони рушили до вогнища, звідки солодко пахло духмяними травами.

Вірші із чорного зошита

Я найщасливіша жінка у світі,

бо в шлюбі з чоловіком, якого кохаю понад усе,

в нас є дочка,

дитя такої любові,

якої не було ні в кого.

Я живу в його величезному домі.

Але й водночас

я найнещасніша жінка у світі

бо мій чоловік не... не... не...

мені не вимовити того слова, але я з цим живу.

І