Пер Улов Енквіст - Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст

мене було всього лише три сни. Я завжди думав, що з людиною, якій сняться лише три сни, щось негаразд. Я не маю на увазі звичайні сни, ті, у яких продовжується минулий день і які відлунням б’ються у темряві. Я кажу про справжні сни, дуже виразні, а тому їх неможливо збагнути.

Мені довго снилися лише три. Людина лише з трьома снами померла, мабуть, дуже рано, майже зародком, залишивши по собі хіба що тіло.

Один із них маніакально повторювався. Я з незнайомою жінкою, бреду засніженими полями десь на російських загумінках. Сонце високо. Жінка дивиться на мене, сміється, підбирає крижинку. І чимось гострим видряпує на ній контур птаха.

Потім підносить крижинку до губ, дмухає на неї. Крижана пташка поволі зникає. Трохи тепла, і витвір мистецтва щез. Що це означає?

Останнього року до снів додався Пінон. Вони з’являються дедалі частіше. Часто переплітаються зі старими. Він — крихітна фотокамера-кулька, яка опускається у мене, спостерігає за мною і моїми снами зсередини, приязно й критично.

Далі розмовляє зі мною устами Марії.

Ось, наприклад: дуже короткий сон з Піноном. Ми йдемо, тримаючись за руки, вулицею чужого міста. Уві сні я наче зовсім маленький, іще зовсім хлопчик, і все ж наші стосунки незрозумілі: чи це дитина — батько, а чи батько — дитина? Я все впізнаю, я всередині свого сну, який сам по собі очевидний і водночас новий. Пінон озирається на мене, повертає голову з великим шахтарським ліхтариком на чолі, я бачу, як ворушаться Маріїні губи, але ще нічого не чую.

Та все ж розумію: мене пробачено.

Милосердя. Як усе просто буває.

Коли ховали хлопчика, нас було четверо разом зі священником. Священник, я, К. і його дружина.

Троє близьких, можна, мабуть, сказати, хоча не зо­всім так. Близькі. Хіба він не мав інших, тобто справж­ніх?

Кладовище в Уппсалі, найзахідніше й найновіше, там іще не встигли вирости дерева, далі за ним — рівнина; я завжди думав, що жоден покійник не захоче там оселитися. Поволі стихав теплий, чіпкий дощ, священник, очевидно, не знав, кого ховає; він виголосив звичайну надгробну промову, яку виголошують за надто рано померлими молодими людьми — нечувані нісенітниці про те, як це жахливо, коли відходять юні.

Я стояв навскоси позаду К. і дивився на нього. Він не плакав і не підспівував псалом, а я думав: як же шалено він ненавидів цю дитину, чи ким назвати мертве тіло внизу. Ну, так, дитину... Як жахливо він ненавидів колись цього хлопчика, з такою холодною, відчайдушною люттю, якої мені ніколи не забути.

А потім: незбагненне в його любові.

Його дружина, мабуть, мала рацію. Я небагато розумію. Але я намагаюся, вперше по-справжньому намагаюся. Вона повинна нарешті це збагнути.

Юний хлопець пішов з життя. І далі: про жорстокість і несправедливість, проспівали псалом і... згорнули псалтир. Усе закінчилось.

Я подумав: що сталось би, коли б я нагадав, що цей юний самовбивця позбавив життя ще двох молодих, тобто тепер уже мертвих, людей?

Ніяких близьких, лише ми. Певно, вони соромились. Я, до речі, сумніваюся, чи були в нього близькі. Бути близьким важче, це не біологія. Так, певно, ми таки були близькими, принаймні один з нас.

На підлозі сидить кішка, за півтора метра від мене, спостерігає за мною. Я виходжу в іншу кімнату, вона — слідом, знову сідає на такій самій відстані. Намагаюся погладити, відступає.

Вона не може без мене жити, але й не дозволяє себе торкатися. Все непросто. Хто сказав, що буде просто?

Хлопчика знайшли мертвим у камері. Він насунув на голову пластиковий пакет і затягнув його; цього разу йому це таки вдалося, шкідливе повітря не змогло розірвати оболонку й наповнити хлопчика своєю смертельною отрутою.

Зателефонували К. Він зателефонував мені. Коли я прийшов, вони з дружиною вже були там. Панувала тиша, нічого особливого, видно ж було, що сталося. Під кінець одна рука щосили вгатила в стіну, друга таки спромоглася втримати її. Я нічого не хотів говорити, вони — також. Я припускав, що є доволі запитань, невизначених і безсенсовних, про те, навіщо потрібне людське життя і що означає бути людиною. Недобрі запитання, а якщо не знаєш відповіді, то стає й зовсім зле. Це ж не точна математика, неможливо скласти один плюс один, хоча нам усім цього дуже й хотілось би.

Я, до речі, поступово дійшов до розуміння, що не все в житті математика.

Він лежав там, гарний, колись охайно причесане волосся тепер скуйовджене.

І ще обличчя.

Ми сиділи й дивилися одне на одного. Мені здається, що вони хотіли, аби я сформулював для них запитання, на яке можна дати відповідь, але ж не все так просто.

Запитання, у якому були б хлопчик, К. з дружиною, Рут, Паскаль Пінон, Марія — і, певним чином, я, якщо Гайзенберґ має рацію, стверджуючи, ніби той, кому дано бачити, псує всю картину.

Отже: ось запитання, хай і деформоване.

Я знаю К. і його дружину понад двадцять років. Він — лікар у судово-психіатричному відділенні лікарні Уллерокер в Уппсалі; до речі, на цей момент уже розлучений.

Хоча доволі сумнівно, чи можна взагалі розлучитися.

Понад три роки тому вона занедужала на психічний розлад, що б цей термін не означав, у кожному разі, пережила, іншими словами, важкий психічний колапс. Вони розлучені, але її, до певної міри, можна вважати його пацієнткою, що вже, само по собі, є перверзійною ситуацією. Ситуація й справді така.

Двадцять років я їх знаю і нічого не збагнув.

Сам я переконаний, що вона цілком здорова, дивні радше їхні стосунки. Він не може від неї звільнитися. Він розповідав, що вона часто йому телефонує, він знає, що телефонує саме вона, хоча й мовчить у слухавку. Він — теж. Найдивніше, що обоє, здається, змирилися з цим. Він цурався її, розлучився, вона ж несамовито його ненавиділа; я навіть не сподівався, що така ненависть можлива. І от вона телефонує, і вони мовчки стоять, приклавши слухавки до вух.

Він каже, що це своєрідне послання, хай і без слів. Якщо це безсловесне послання, то я, щиро кажучи, не розумію, навіщо їм телефон. Пісня без слів, каже він. Іноді брудна, іноді чиста.

Я їх не розумію. Якби у них знайшлися одне для одного слова, хлопчик був би живий, а я уникнув би цього всього.

Місіс Портич змінила своє ставлення до мене.

Історію про Пінона та його дружину я почув з двох джерел, але вона — джерело найважливіше. Колись я був знайомий з її онукою, Кетрін,