Шиллер Фрідріх - Розбійники, Шиллер Фрідріх

Тихше! О, тихше! Коли повитуха подала його мені, я підніс його до неба і вигукнув: "Яка я щаслива людина!"

Франц. Ви сказали це. А чи ж так воно тепер? Ви заздрите останньому з ваших селян, що він — не батько цьому... Ви не позбудетесь горя, поки у вас такий син. Це горе зростатиме разом з Карлом. Це горе підточить ваше життя.

Старий Моор. О, воно вже зробило мене вісімдесятилітнім старцем!

Франц. А якби ви... зреклись цього сина?

Старий Моор (схопившись). Франце! Франце! Що ти говориш?

Франц. Хіба не від любові до нього все це ваше горе-1 Без цієї любові він для вас не існує. Без цієї злочинної, гідної осуду, любові він для вас умер... вгін для вас ніколи не родився. Не плоть і кров — серце робить нас батьками і синами. Не любіть ви його більше — і цей виродок уже не син вам, хоч він і був викроєний з вашої плоті. Досі він був для вас зіницею ока; якщо ж око твоє блазнить тебе,— говориться в писанні,— вирв" його. Краще з одним оком зійти на небо, ніж з двома потрапити в пекло. Краще бездітному піднестися до неба, ніж обом, батькові і синові, піти до пекла. Так заповів нам бог!

Старий Моор. Ти хочеш, щоб я прокляв свого сина?

Франц. Зовсім ні! Зовсім ні! Свого сина ви не повинні проклинати... Кого ви називаєте своїм сином? Того, кому ви дали життя, в той час як він всіляко намагається скоротити ваше?

Старий М о о р. О, це щира правда! Це суд божий надо мною. Так господь йому звелів.

Франц. Погляньте ж, як по-синівському ставиться до вас улюблене ваше дитя! Він душить вас вашим же батьківським співчуттям до нього, вбиває вас вашою ж любов'ю; він підкупив ваше батьківське серце, щоб воно доконало вас. Коли б вас не стало на світі — він господар ваших маєтків, повний владар своїх жадань. Загат нема, і потоки його похоті можуть вільно буяти. Уявіть себе на його місці! Як часто мусить він бажати смерті батька... та й брата теж... які так немилосердно заважали його буйним пригодам. Хіба це любов за любов? Хіба це вдячність дитини за батьківську ласку, коли він хвилині сласного лоскоту жертвує десятком років вашого життя? Коли славу батьків, незаплямовану протягом семи століть, він ставить на карту за одну лиш мить солодкої втіхи? І це, ви кажете, син? Відповідайте! Це, кажете, син?

Старий Моор. Нечуле дитя! Ах! А все-таки моє дитя! Все-таки моє дитя!

Франц. Чарівне, безцінне дитя, повсякчасне старання якого — позбутися батька... О, коли б ви могли це зрозуміти! Коли б полуда спала з ваших очей! Ваша поблажливість призводить до того, що він закореніє в розпусті, ваше потурання виправдує її. Ви, звичайно, відведете прокляття від його голови, зате на вас, батьку, на вас упаде весь тягар цього прокльону.

Старий Моор. Правда, щира правда! Все це моя, моя провина!

Франц. Скільки тисяч людей, що жадливо пили з келиха насолоди, виправились потім через страждання! І хіба тілесне слабування, яке супроводить кожну надмірність, не є перст божої волі? Чи має право людина порушувати її своєю жорстокою ніжністю? Чи має право батько навіки загубити довірений йому скарб? Подумайте, батьку, чи не мусить він навернутись на правдиву путь і виправитись, якщо ви на деякий час покинете його на самого себе. Або він і у великій школі злигоднів залишиться таким же негідником, і тоді — горе батькові, який своїм потуранням нищить присуди вищої мудрості! Ну то як же, батьку?

Старий Моор. Я напишу йому, що відхиляю від нього свою руку.

Франц. Ви зробите справедливо й розумно. Старий Моор. Щоб він більше не з'являвся мені нз очі...

Франц. Це вплине якнайкраще.

Старий Моор (ніжно). ...поки він не стане іншим!

Франц. Цілком правильно! Цілком правильно! А якщо він, прикрившись личиною лицемірства, виплаче ваше співчуття, лестощами виблагає у вас прощення, а назавтра піде і в обіймах своїх повій глузуватиме з вашої кволості? Ні, батьку! Він вернеться й сам, коли його власне сумління вже не буде йому до-коряти.

Старий Моор. То я зараз же напишу йому про це.

Франц. Стривайте! Ще одне слово, батьку! Я боюсь, щоб у гніві не зірвались у вас з пера надто суворі вислови, які пошматують йому серце. А потім... чи не здається вам, що він уже вважатиме за прощення, якщо ви вшануєте його власноручним листом? Отже, краще буде, коли писати ви доручите мені.

Старий Моор. Гаразд, мій сину... Ах, і справді серце б моє розірвалось! Напиши йому...

Ф р а н ц (поспішно). Отже, вирішено?

Старий Моор. Напиши йому, що безліч кривавих сліз, безліч безсонних ночей... Але не доводь мого сина до розпачу!

Франц. Чи не лягли б ви в ліжко, батечку? Все це страшенно вас схвилювало.

Старий Моор. Напиши йому, що в батьківських грудях... Кажу тобі, не доводь мого сина до розпачу! (Засмучений виходить.)

Ф р а н ц (із сміхом дивлячись йому вслід). Утішся, старий! Ти ніколи не пригорнеш його до своїх грудей; шлях туди заказано йому, як пеклу — шлях до неба. Він був вирваний з твоїх обіймів, раніше ніж тобі стало відомо, що ти, може, сам цього захочеш. З мене був би поганий майстер, якби я не спромігся відірвати сина від батькового серця, хоч би він прикутий був до нього залізними ланцюгами. Я обвів тебе магічним колом прокльонів, через яке йому не перескочити. Щасти тобі, Франце! Немає мазунчика — і в лісі посвітлішало. Треба визбирати всі оті папірці, а то ще хто-небудь впізнає мою руку... (Збирає клаптики розірваного листа.) Горе незабаром і старого забере від нас... І в неї вирву я цього Карла із серця, хоч би це й коштувало їй половини життя.

Багато в мене прав бути невдоволеним природою, і, клянусь честю, я пред'явлю їх. Чому я не перший виповз з матерньої утроби1? Чому не єдиний? Чому накинула мені природа цей тягар потворності? Саме мені? Не інакше як виснажилась вона при моїм народженні. Чому саме в мене цей лапландський ніс? Саме в мене — ці мавританські губи? Ці готтентотські очі? Вона, здається, справді поскидала до купи все, що є найпотворяішого в різних людських породах, і випекла з цього місива мене. Меч і смерть! Хто дав природі право його усім обдарувати, а мене позбавити усього? Чи міг до неї хто піддобритись, раніше ніж народився? Чи зневажити її, раніше ніж почав існувати? Чому ж вона діяла так упереджено?

Ні, ні! Я несправедливий до неї. Адже вона наділила нас винахідливим розумом, висадивши нас, голих і нужденних, на берег цього великого океану — світу. Пливи, хто вміє плавати, а ні — то йди на дно! Вона нічого не дала мені; чого б я не досягнув — усе це моя справа. В кожного однакове право і на велике і на мале. Домагання розбивається об домагання, прагнення — об прагнення і сила — об силу. Право — на боці переможця, і межі наших сил — єдиний наш закон.

Правда, існують певні суспільні договори, які укладають для того, щоб надавати руху пульсові всесвіту. Чесне ім'я. Ось уже справді повноцінна монета, з якою можна майстерно шахраювати, якщо вмієш влучно пустити її в обіг. С)'мління — о так, звичайно! Чудове опудало, щоб відганяти горобців від вишень!

1 За феодальною системою, маєтки та інше нерухоме майно разом з титулом переходили до старшого сина.

З Фрідріх Шіллер

33

Спритно написаний вексель, з яким і банкрот часом виплутується з біди.

Це таки справді похвальні вигадки! Держати дурнів у покорі, чернь — під каблуком, а розумним людям розв'язувати руки. Що й казати, хитромудрі вигадки! Вони нагадують мені ті плоти, якими мої селяни так обачно обгороджують свої поля, щоб бува який заєць не проскочив, жоден заєць! А ласкавий пан пришпорює свого вороного і милостиво гарцює по майбутньому врожаю.

Бідолашний заєць! Яка все ж таки жалюгідна роль — бути зайцем на цьому світі! Але ласкавому панові саме зайці й потрібні!

Отже, сміливіше через усі перепони! Хто нічого не боїться — не менш могутній, ніж той, кого усі бояться. Тепер мода носити пряжки на штанах, щоб за бажанням стягувати їх або розпускати. Приміряймо ж собі сумління найновішого фасону, щоб вільно його розпускати, якщо почнемо повнішати. При чому тут ми? Ідіть до кравця! Я стільки наслухався всякого базікання про так звану кровну любов, що в іншої порядної людини голова б очманіла. "Це твій брат!" Інакше кажучи, він вийнятий з тієї ж самої печі, що й ти; отже, хай буде він для тебе священним! Ви лишень зауважте, яка це заплутана логіка, який забавний висновок — від сусідства тіл до гармонії душ, від спільності місця народження до спільності відчувань, від однакового харчування до однакової вдачі. Але далі — це твій батько. Він дав тобі життя, ти його плоть, його кров — отже, хай буде він для тебе священним! Знову прехитрий висновок! Хотів би я все ж таки запитати: чому він породив мене? Адже не з любові до мене, коли я ще тільки мав стати собою? Хіба він знав мене раніше, ніж я був зачатий? Або чи думав він про мене, коли зачинав мене? Або чи саме я був бажаний йому, коли він породжував мене? Хіба він знав, що з мене вийде? Сподіваюсь — ні, а то я міг би його покарати за те, що він все-таки породив мене! Чи можу я дякувати йому за те, що я чоловік? Не більше, ніж я мав би винуватити його, коли б він створив мене жінкою. Хіба можу я визнавати любов, яка не грунтується на повазі до мого "я"? Чи могла тут бути повага до мого "я", яке мало само виникнути лише з того, чому воно повинно бути передумовою? Де ж тут місце для священного? Невже в самому акті, через який я виник? Ніби він є щось більше, ніж тваринний процес задоволення тваринної похоті! Чи, може, воно полягає в результаті цього акту, що є залізною необхідністю, від якої залюбки відмовились би, коли б це не було на шкоду плоті й крові? Хіба повинен я вихваляти його за те, що він мене любить? Це ж тільки сама його пиха, основний гріх усіх художників, які милуються своїм твором, хоч би який він був огидний. Оце, як бачите, і вся магія, яку ви оповили священним туманом, щоб зловживати нашою лякливістю. Невже ж мені задля цього дозволили себе за ручку водити, як мале хлоп'я?

Ну, то жвавіше! Сміліш за діло! Я викорчую все, що заважає мені стати володарем. Я мушу стати володарем, і я силою доб'юсь того, для чого мені бракує люб'язності. (Виходить.)

ЯВА ДРУГА Корчма на кордоні Саксонії. К а р л Моор, заглиблений у книгу. Шпігельберг випивав за етолом.

Карл Моор (відкладає книгу).