Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

А тут я не бачу жодного козака — баби! Та чи ми воювати розучилися? Чи м'ясників-стрільців злякалися? Чого ж дух забило нам? Козаки...

— Добре говориш,— похвалив Степан. Перекинув на бік бочонок, показав старому:—Ану — з нього, щоб чутніше було.

Стир не зрозумів.

— Як це?

— Лізь на бочонок, говори. Але так само до ладу.

— Незручно... Навіщо перекинув?

— Спробуй так. Вийде?

Стир у чудернацьких перських шароварах, з кривою турецькою шабелькою поліз на крутобокий пороховий бочонок. Під сміх і вигуки видерся з гріхом пополам, подивився на отамана...

— Говори,— звелів той. Незрозуміло було, що він затіяв.

— А я й говорю, чому я не бачу тут козаків? Самі якісь...

Бочонок крутнувся. Стир затанцював на ньому, зама-хав руками.

— Говори! —звелів Степан, сам теж усміхаючись,— Говори, старий!

— Та не можу! Він крутиться, як та... жінка, винувата...

— Навприсідки, Стирю! — гукали з круга.

— Не підкачай, ятри твою душу! Язиком упирайся!..

Стир не втримався, зіскочив з бочонка.

— Не можеш? — голосно — навмисне голосно — спитав Степан.

— Давай я поставлю його на попа...

— От, Стирю, ти й говорити мастак, а не можеш — не твердо під тобою. Я не хочу так...

Степан поставив бочонок на попа, виліз на нього.

— Мені теж додому кортить! Тільки додому прийти треба господарями, а не псами побитими.— Отаман говорив короткими, гавкаючими фразами — наскільки вистачало повітря на раз; помовчавши, знову кидав різке, містке слово. Виходило напористо, незаперечно. Багато тут — у манері триматися й говорити перед кругом — теж ішло від Степанової сили, справді владної, могутньої, але багато було тут хисту, досвіду. Він знав, як треба говорити, навіть коли не завжди знав, що треба говорити.

— Щоб не крутились ми на Дону, як Стир на бочці. Треба пройти, як є,— з оружжям і добром. Пробиватися — сила невелика, братове, мало нас, притомилися. Хворих багато. А якщо й проб'ємося — не дадуть більше підвестися. Доконають. Сила наша там, на Дону, ми її зберемо. Але прийти треба цілими. Поки що стоятимемо тут — відпочинемо. Наїмося досхочу. Тим часом прознаємо, які пироги печуть в Астрахані. Роздягайтеся, добудьте риби... Тут у ямах багато її. Дозорцям — чатувати!

Круг став розходитись. Роздягалися, розгортали неводи. Летіла на землю дорога перська одіж...Ходили по ній. Солодко мружились, підставляючи ласкавому рідному сонечку схудлі боки. Парами забрідали у воду, розтягуючи неводи. Охкали, ахкали, весело матюкалися. Подекуди запалали багаття; підвішували на триногах великі артільні казани.

Хворих позносили зі стругів на бережок, поклали рядком— Вони теж раділи сонечку, святковій метушні, іцо зчинилася на острові. Полонених теж перевели на берег, вони розбрелися по острову, помагали козакам: збирали дрова, носили воду, розпалювали вогнища.

Отаманові напнули шовковий намет. Туди до нього зібралися осавули: чогось недомовляв отаман, здавалося, затаїв щось. Тм хотілося збагнути, що він приховує.

Степан терпляче, але знову ж таки не до кінця і непевно говорив, і сердився, що багато говорить. Він нічого не приховував, він не знав, що робити.

— З царем сваритися нам не з руки,— говорив він, намагаючись не дивитися на осавулів.— Недобре кінчимо. Куди!.. Ви подумайте своєю головою!

— А як же пройдемо? Кого ждатимемо? Поки воєводи прийдуть?

— їх обдурити треба. Ходив раніше Ванько Кондирєв до шаха по сіряки — пропустили. І ми так само: був гріх, а тепер сумирні, додому хочемо — от і все.

— Коли б вони не перехитрували нас — пропустять, а в Астрахані переб'ють,— зауважив обережний, досвідчений Фрол Минаєв.

— Не посміють — Дон підніметься. І з гетьманом у царя неладно. Ні, не переб'ють. Тільки самим на рожен тепер негоже лізти. Приспічить — станицю > до царя пошлемо: покірної голови меч не бере. Будемо стирчати, мов більмо на оці, силу, яку маємо, збережемо. А поткнемося — переб'ють.— Степан подивився на осавулів.— Зрозуміло кажу? Я сам не знаю, що робити. Треба почекати.

Помовчали осавули в задумі. Вони, правда, не знали, що робити. Але здогадувалися, що Степан щось приберігає, щось він знає, не хоче поки що казати.

— Тримати нас у себе за спиною — до цього тільки дурень додумається,— знов обізвався Степан.— Я не чув, що воєводи астраханські такі вже клаповухі. А з князем Львовим у нас умова: виручати один одного з біди.

— Звідки у вас дружба така повелася? — з цікавістю спитав Ларко Тимофеев, розумний і жорстокий осавул з несподівано синіми лагідними очима.— Чи не побратим?

Він увесь якийсь — завжди з усмішечкою, цей Ларко. зі шпильками, але Степана любить, як жінку, ревнує, і не хоче цього показати, і злиться всерйоз, і вимагає від Степана, щоб він завжди знав, куди йти і що робити, і щоб діяв немилосердно. Буває, отамана затрясе нестримна лють — Ларко тут як тут: готовий підказати й показати, на кого спрямувати отаманові свій гнів. Зате перший же й ховається, коли отаман відійде й мучиться. Степан не любить його за це, та цінує за відданість.

Степан відповів не зразу, неохоче... Не хотів розголошувати зайвий раз своєї таємної змови з Львовим, другим астраханським воєводою, але щось, видно, треба сказати, якось треба заспокоїти... Трохи подумав, підвів очі на Ларка.

— А хто нас тоді через Астрахань на Яїк пропустив? Діва непорочна? Вона в цьому ділі не помічниця. Якщо

1 С

таниця — тут — посольство.

скоїться тепер лихо з нами, я викажу Львова, він знає. Що ж він, сам собі ворог?

— Як же він тобі тепер допоможе?

Степан, як видно, і про це думав сам.

— Співатиме на вухо Прозоровському: "Пропусти Стеньку, ну його к бісу! Він день у день силу збиратиме тут — нам неспокійно". Інакше йому не можна. Треба з ним тільки якось стрітися.

— А коли цар їм звелить? — допитувався Ларко.— Тоді як? Що ж він, наперекір царській волі піде?

— Ми з царем поки що не гиркалися — нащо йому? І кажу вам: з Україною у них погані справи. Іван Сірко завжди прийде нам на підмогу. А як зійдемося ми із Сірком, хитрий Дорошенко на наш бік схилиться. Він завжди собі товаришків шукав — хто сильніший. Цар вище за нас сидить — на престолі, повинен це бачити. Він і бачить — не дурний, щоправда...— Степан помовчав знову, подивився на Чорноярця.— Іване, пошли на Дон двох-трьох тямковитіших, нехай із Паншина вниз пройдуть, скажуть: погано нам. Хто легший на ногу, нехай збирається і йде до нас — хоч Волгою, хоч через Терки — кому як зручніше. До гребінських теж пошли — і вони нехай ідуть, хто бажає. А як насунуть звідусюди... Я не знаю, якої заспівають тоді воєводи. Отак. Я їм підспіваю. Посилай, Іване. Прийдуть чи не прийдуть — хоч шум буде: ми без шуму не збираємось. А шумом і цих,— Степан кивнув у бік Астрахані,— настрахаємо: либонь, зговірливішими стануть.

— До гребінських послав,— озвався Іван.

— Ну, добре. Тепер на Дон споряди. Ходімо, Фроле, на вартових поглянемо.— Степан вийшов з намету. Набридло говорити. І говорити набридло, і — в душу знову лізуть, смикають.

— На біса стільки митрополиту відвалив на учузі? — невдоволено спитав Фрол, ідучи трохи на відстані за Степаном.

— Так треба,— коротко відповів той, думаючи про щось своє. Помовчав і додав: — Молитиметься за нас, грішних.

— Ну, а ясир навіщо? — допитувався Фрол.

— Хитрий ти, Фроле. Але скупий. Церква, вона як добра курва: даси їй — хороший, не даси — сам гіршим за курву станеш. З нею заводитись — легше на коні по болоту їхати.

Степан зупинився над затончиком, задивився в прозору лагідну воду... Плюнув, пішов далі. Бездіяльність гнітила й самого отамана.

— Нудьга, Фроле. Довго тут теж не треба — прокиснемо.

Якийсь час ішли мовчки.

Давно вони дружили з Фролом, давно й дивно. Подобалася Степанові Фролова розсудливість, його поважність, яка, зрештою, вміла просто й несподівано обірватися: Фрол міг утнути таке, до чого, приміром, головоріз Серьога Кривий ніколи й не додумався б (років п'ять тому Фрол заїхав у церкву верхи на коні й спитав у людей: "Як на Київ проїхати?"). Ця Фролова винахідливість, од якої, бувало, сам Фрол жорстоко страждав, теж дуже подобалася Степанові. Фрол видавався старшим за отамана, хоч вони були однолітки. Степан час від часу оглядався на Фрола, слухав, але не давав знаку, що слухає, а іноді навіщось навіть перечив — на зло, чи що, тільки сам Степан не зміг би, мабуть, пояснити (та він якось і не думав про це): навіщо йому треба на зло Фроло-ві робити? Фрол хитрий, терплячий. Зробить Степан наперекір йому, гляне — перевірити — як?.. Фрол — наче так і треба, мовчить і робить, як велено, але відчував Степан, що завдає болю другові, відчував і тому іноді навмисне показував усім, яка у них міцна дружба з Фролом.

Неподалік, у прибережних кущах, почулися жіночі голоси, плескіт води — купалися.

— Хто це? — зацікавився Фрол.

— Тихіше... Давай наполохаємо.— Степан трохи пригнувся, пішов сторожким нечутним кроком. Скрадався всерйоз, як на полюванні, навіть суворо оглянувся на Фрола, щоб і той не шумів.

— А-а...— здогадався Фрол. І теж пригнувся й намагався ступати тихо.

Ось — найшла мить, отаман весь перемінився, зібрався в міцний клубок... Тут він увесь. І в бою він такий самий. У таку мить він усе бачив і все розумів добре і ясно. Ледь тремтіли ніздрі його великого прямого носа, і голос — спокійний — трошки слабшав: говорив мало, діловито. Умить метикував, вирішував одразу багато — аби тільки закипіло діло, аби тільки мчали, оточували, валили валом — аби тільки здолати чи врятуватися. Видно, то й були жадані хвилини, яких прагнула його неспокійна вдача. Але й це ще не все. Під сорок років життя навчило отамана і хитрощів, і жорстокого воїнського мистецтва, і думати він умів, і в людях начебто розбирався... Але — весь він, крутий, гордий, навіть самовпевнений, незговірливий, часом жорстокий,— ось у такому, жила в ньому м'яка, добра душа, яка вміла жаліти й страждати. Це незбагненно, але все життя його, і раніше, і потім — вчинки і діла його — тому доказ. Тільки-но де натикалася ця добра душа на підлість і злість людську, як Степана мовби зривало з місця. Прямо й просто вирішувалося тоді: скривдив — діставай сам. Отоді він і лютував, бував жорстокий. Та цю добру, справедливу душу відчували в ньому люди, й тяглися до нього, і надіялися, бо з кривдою людині треба кудись іти, комусь казати, щоб знали.