Щербаненко Джорджо - Шість днів на роздуми, Щербаненко Джорджо

Лежала тут і замітка з написом "таємно".

— Полювання на винуватця,— оглядаючи папери, сказав я з посмішкою.— Але ці документи позбавлені життя. Кожна зі згаданих тут осіб може бути винна чи невинна. Треба придивитися до цього всього зблизька...

— Пане професор,— промовив розчаровано Артур.— Мені б не хотілося здатися неввічливим, заперечуючи вам, але я інакшої думки. Мертві аркушики паперу! Але ж саме завдяки їм ми викриємо автора анонімок і перешкодимо йому вчинити злочин! Ви от прочитайте. Тут є все. Звідки відправлено листи з погрозами? Перший укинули у Сент-Джоні, до скриньки під номером 23, між восьмою і десятою годиною. Другий укинутий на Грейвз-стріт, до скриньки під номером 4, теж між восьмою і десятою. Обидві скриньки висять у передмісті Бостона. До того ж чому з архіву ми одібрали саме ці, а не інші документи? Адже ми не можемо розглянути справи всіх тих, з ким Вейтон будь-коли стикався. В доборі матеріалів ми керувалися двома критеріями. Перший, інформаційний: відомості про рідних і найближче оточення актора дозволяють уявити всю ситуацію. Другий — це критерій дедуктивний. Визначили кілька найближчих знайомих Вейтона: імпресаріо, колеги тощо. На цій підставі ми спробуємо відгадати, хто автор анонімок. Ось ви висловилися при знайомстві з документами так: "Полювання на винуватця". А от мені здається малоймовірним, щоб винуватця можна було знайти серед осіб, описаних у цих паперах. Той, хто підписує ініціалом, мабуть, фальшивим, такі погрози, мусить бути з-поза середовища Вейтона і не боятися, що його можуть запідозрити.

Довгий цей висновок Джелліна я слухав з захопленням. Незважаючи на його шанобливе ставлення до мене, я відчував, що [10] він певний у своїй правоті. Виходило так, ніби він казав: "Така моя думка, і викладаю її цілком зрозуміло. Пробачте мені, що я не згоден з вами, хоча я вас дуже високо ціную".

О пів на другу на порозі кабінету постав служник Джін, несучи наші дощовики.

— Зараз перша тридцять, машина чекає,— проказав він. Нагадувати нам про виїзд ніхто йому не велів. Хоча я не раз картав його за підслухування моїх розмов, відучити його від цього мені не вдалося. Треба зрештою визнати, що підслухував він для мого ж таки добра.

У Бостоні, цьому найблагороднішому місті Сполучених Штатів, туман велика рідкість, але якщо вже він упаде, то не поступається нічим своєму славетному лондонському побратимові. Ось чому на відносно недалеку дорогу до будинку Вейтона у нас пішло двадцять п'ять хвилин.

Попри пізню годину всі без винятку вікна вілли світилися. Можна було подумати, що там відбувався великий прийом гостей.

Не встигли ми зупинитися перед брамою, як почули лютий гавкіт собаки, і голос чоловіка, чий силует ледь бовванів у тумані, гукнув:

— Хто там?

Артур Джеллін вистрибнув з машини й одразу ж одгукнувся притлумленим голосом:

— Поліція, поліція.

Коли ми підійшли до чоловіка, він пильно придивився до нас і спитав:

— Артур Джеллін? А хто це з вами?

— Професор Берра.

У коридорі ми пройшли ще один огляд, цього разу його проводив камердинер Вейтона, а остаточно всі сумніви розвіяла лише поява співробітника поліції, на зміну якого прийшов Артур.

— Салют, Артуре,— привітав він нас.— Поступаюся місцем тобі. Ніч напрочуд спокійна. Наш кандидат у покійники розкладає пасьянс і підкріплюється алкоголем. На добраніч.

Він торкнувся пальцями до наголовка капелюха і пішов собі. Нас увели до вітальні, де був Філіп Вейтон.

Актор сидів спиною до палаючого у каміні вогню і розкладав колоду карт. У кріслі, не вельми успішно, боровся з оспалістю другий із співробітників, виділених для охорони Вейтона. Він сидів у капелюсі, а в пальцях тримав недопалок.

Після кількох слів вітання Джеллін і я посідали на канапі, мовчки споглядаючи на задуманого над пасьянсом актора. На перший погляд могло здатися, що Вейтон не дуже хвилюється, але огляд при вході, засвічені в усьому домі вогні і безсоння челяді промовляли самі за себе. [11]

Ще рік тому я бачив Вейтона в театрі. На сцені він мені сподобався, він грав там роль у дусі Маклеглена — героя підлого, хоча не позбавленого якоїсь шляхетності. Проте як людина він мені не імпонував. Фізично він був міцний і дужий, але його обличчя носило сліди гуляки й марнотратника життя. Придивляючись до нього наламаним оком психолога, я підмітив інші, не вельми похвальні ознаки: випнуті надбрівні дуги, здоровий носяка, маленькі приплюснуті вуха, що свідчили про його буйний характер. Такій людині, як він, було неважко викликати до себе глибоку ненависть і навіть бажання убити. Можливо, його власний страх і походив з усвідомлення того, які почуття будить він в інших людей.

Міркуючи так, я раптом почув, що Вейтон звертається до мене.

— Я був в Італії на гастролях з однією англійською трупою. Італійці мають найбільшого письменника світу... Піранделло.— Тут він зупинився, роздивляючись карти, потім повів далі: — Я трохи вивчав італійську. Саме для того, щоб грати в п'єсах Піранделло... "Шестеро персонажів у пошуках автора"... Може, ви поговорите зі мною своєю рідною мовою? Я хотів би перевірити, скільки я ще пам'ятаю.

— Залюбки,— погодився я і спитав по-італійському. — В якому місті ви були?

— В Мілані,— відповів він з кумедним акцентом.

— Мі-ла-ні,— поправив я його.— А довго ви були?

— Лише місяць,— пояснив, дещо запинаючись, Вейтон.

Так ми з ним розмовляли майже десять хвилин. Нам пощастило навіть розбудити поліцейського, який з тупою посмішкою почав прислухатися до нашої розмови. Зате Джеллін слухав з великою цікавістю, але я бачив, як він водночас пильно роздивлявся кожну подробицю у вітальні й помічав усе, що тут діялося, перевіряючи слушність лаконічного рапорту: "Нічого особливого не помічено".

— У Бостоні ви пробудете ще довго? — спитав мене Вейтон своєю ламаною італійщиною.

— Я ще двічі прочитаю курс моїх лекцій про психопатію. А до Італії повернуся остаточно лише через два роки.

Вейтон відповіді моєї і не слухав, а вів далі по-італійському:

— Ці ідіоти вважають мене за дурня, аякже: я боюся... І не вірять, що мене справді вб'ють дванадцятого листопада... От ви не з поліції, ви займаєтеся... як це сказати... психопатологією... ти повинні зрозуміти мене. Якщо я так боюся, то на це є підстави... От вони приходять і питають мене, кого я підозрюю. Але ж якби я підозрював когось, то до них би не звертався. Я б упорався самотужки.— Далі, не помічаючи того, він перейшов на [12] англійську: — Кого ж мені підозрювати? Якщо тобі щовечора аплодує багатотисячна публіка, якщо ти щовечора загрібаєш купу доларів, то легко можна завести смертельних ворогів і навіть нічого не знати про них. Вони пояснюють мені: "Та це дрібниця! Це тільки дурний жарт. Заспокойтеся, нічого з вами не станеться, та й зрештою, якщо тільки посилаються анонімки, то що вони можуть зробити?"

Він підвівся і підійшов до мене з дивним виразом на лиці чи то трагіка, чи то блазня.

— Ви розумієте? Американський кодекс!.. Що вони можуть зробити, якщо йдеться лише про листи? "От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!" Ха-ха! — Вейтон несподівано зареготав, і його сміх пролунав у великій вітальні похмуро і зловісно.— От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!..— повторив він.

Поліцейський збирався сказати щось акторові, бажаючи радше заспокоїти його, ніж утішити, аж це двері праворуч від каміна нараз розчахнулися і у вітальню ввірвався чоловік у халаті.

— Годі, Філіпе,— озвався він зневажливо.— Може, ти перестанеш нарешті випендрюватися?

Вейтон одразу ж опанував собою.

— Це Френсіс Чезлі, Філіпів шуряк,— підказав мені Джеллін.

— Я роблю що мені подобається,— холодно відрубав актор, сідаючи на своє місце й наливаючи якийсь напій.— Якщо тобі не спиться, то перебирайся до готелю.

— Овва,— сказав Френсіс Чезлі, наливаючи й собі чарку.— Пан Вейтон стає в позу. Знаменитий актор гордує скромним шуряком. Чудово, я перебираюся до готелю, але прошу, добродію, до мене не звертатися, коли треба буде платити за квартиру. Я не платитиму... і мешкатиму в готелі...

Вейтон поблід, але не відповів нічого.

— Бажаю добре розважитися! — ущипливо кинув через плече Френсіс, виходячи з кімнати.

Вейтон гукнув йому вслід:

— А я тобі — приємно провести час з Гертрудою!

Френсіс Чезлі спинився біля дверей, причинив їх і знову підійшов до Вейтона.

— Слухай уважно,— сказав він.— Перш ніж вимовити це ім'я, раджу тобі добре подумати. А найкраще тобі мовчати. Брудну білизну перуть удома.

— Читати мораль,— заперечив Вейтон,— кожен уміє. Тільки я брудну білизну перу удома, а твоя Гертруда...

— Цить! — крикнув виведений з себе Френсіс, хапаючи пляшку.— Ще слово — і я провалю тобі голову! [13]

Поліцейський, передбачаючи, до чого йдеться, стояв уже між ними.

— Спокійно, панове, тільки не в цю пору. Я був би вам вдячний, якби ви відклали з'ясування стосунків до ранку.— 3 цими словами він узяв Френсіса під руку і провів до дверей. Його ущиплива посмішка показувала, що з божевільними треба поводитися дуже терпляче.

Чезлі вийшов не озираючись, дарма що Вейтон бубонів щось нерозбірливе за його плечима.

Після цієї короткої сценки актор знову замкнувся в собі. Мовчки, навіть не глянувши на нас, він повернувся до свого пасьянсу. Ми обмінялися з Джелліном тямким поглядом. Як завжди коректний, Артур сидів і далі прямо й нерухомо, поклавши лікоть на бильце канапи. Зате я розвалився зручно. Поволі мене почала долати соннота. Тріщання полін у каміні, притлумлене світло, мовчання застиглого, як бовван, Вейтона і гучне сапання розімлілого поліцейського приспали б зрештою мене, якби десь о пів на четверту не зайшла в кімнату акторова дружина Матільда Чезлі. Я впізнав її на превелику силу, чи ж дивина: адже я бачив тільки її фотографію в паперах Джелліна. Обличчя і фігура показували, що вона була вже не першої молодості, але старою вона аж ніяк не виглядала, і їй не можна було відмовити уроди. Очі ,і вуста вражали красою в жінки такого віку й додавали їй чару молодості. Зразу видно було, що вона дуже імпульсивна й темпераментна.

Не звертаючи уваги на нас, вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.

— Чи не пішов би ти, Філіпе, спати? Ніч уже майже позаду. Ці панове сидітимуть у твоїй кімнаті...

— Мені спати, Матільдо, не хочеться.