Шевчук Валерій - Панна квітів, Шевчук Валерій

Їсти вари сама он у тій літній печі, а харчі я тобі залишатиму в повітці…

— Десь будете ходити, дідусю?

— По селах, — зітхнув дід, — Як старець: від хати й до хати…

І більше нічого не розпитувала дівчинка, хоч не все їй було ясне, бо покликала її до себе та біла стежка, що кривулясто вилася, гублячись і виринаючи в травах. Трава захитала до неї торочкастими голівками, а вгорі вже дивувався жайворон: що то за синя квітка виросла біля критої очеретом хати? Дівчинка всміхнулася, від чого її зелені очі зблиснули, наче посипали з себе іскри, і забула раптом про свого нового господаря, а пішла собі по стежці й пішла. Поманив її Білий Світ, і їй так захотілося побалакати з жучками й почитати тих письмен, що їх пише на небі трава. Зрештою хотіла побачити й те тюльпанове поле, що розповів про нього дід, — сподівалася велику красу там уздріти.

— Стривай, Зеленоочко, — сказав із ґанку дід, — Чим же носитимеш хмиз?

— А оберемком, — здивовано відказала дівчинка.

— Оберемком багато не наносиш, — мовив дід і почав скидати із себе паска. Кинув його дівчинці, і той, чорний та вигинливий, розпластався біля її ніг, як гадюка.

— Ой, діду! — згукнула дівчинка, — Такий дивний цей пасок!

— Візьми його, візьми, — сказав дід, — Стягатимеш хмиз і на плече собі закладатимеш.

4

Вона взяла того паска, який виявився холодний, як вуж, і мимохіть озирнула його. Але пасок був як пасок, і вона перекинула його через плече. Відтак пішла по стежці, куди її манило, бо голубе, безмірне небо розкинулося навдокіл — блищали в тому небі срібні хмари і дзвеніли жайворони. Земля стелила їй під ноги зелені хвилі трави і кричав своє "Пить підем" перепел. Цвіркуни цвірчали невгомонно, дмучи в свої дримби, скільки їм повітря ставало. Тоді моргнув дід лівою бровою, й од його люльки скочив раптом димовий чоловічок і погнав довгими тонкими ногами вслід за дівчинкою. Вряди-годи він озирався, начебто чекаючи від діда підбадьорення, але той сидів з погаслою люлькою і всміхався так, як всміхається кіт, коли от-от має стрибнути на мишеня.

— Почекай мене, почекай! — гукнув димовий чоловічок Зеленоочці, — Так швидко йдеш, що й сили нема тебе наздогнати.

Зеленоочка здивовано озирнулася. Побачила, що по стежці за нею йде щось чудне: тінь не тінь, дим не дим. Те чудне мало і голову, і руки, і ноги, і тулуб, але було ж все прозоре.

— Ти хто такий? — здивовано спитала Зеленоочка.

— Як хто я такий? — задихано сказав димовий чоловічок, — Хіба не впізнала мене? Це ж я був на люльці старого Кріноса.

— Старого Кріноса? — перепитала Зеленоочка.

— Еге ж, отого діда, що ти з ним тільки-но розмовляла. А я — його дим…

— Ти так і звешся — Дим? — ще більше здивувалася дівчинка.

— Ні, я Димко. Хвали-не-перехвали-більше! Сам Крінос так мене назвав.

— То це він тебе за мною послав?

— Ні, — мовив Димко, — Він сказав: іди, але зроби вигляд, начебто це не я тебе послав, а пішов ти сам. Отже, пішов я сам, а не він мене послав.

— О, я бачу, ти розумний, Димку! — засміялася Зеленоочка.

— Та, здається, що так. Тільки думати багато мені голова болить…

Вони йшли поруч по стежці, і трава шуміла довкола них: шурх-шурх!..

— То, мабуть, ти мені щось сказати хотів, Димку, що так сильно біг?

— Я сказати? — спитав Димко й задумався, — Що ж це я хотів сказати?

— Еге ж, що велів сказати старий Крінос?

— Отака моя голова! — вдарив себе в лоба Димко, — Скажи-но, як я тобі себе назвав на прізвище?

— Та чудно якось. Хвали-не-перехвали-більше!

— Та ж звісно, — зрадів Димко, — Я маю перед тобою нашого господаря похвалити. Він такий славний, і добрий, і розумний, і хоче щастя бідним людям, і немає кращого за нього, і мудрішого, і славнішого…

— Стривай, стривай, — аж розсміялася Зеленоочка, — Так ти мені словами памороки заб'єш. Хіба наш господар такий поганий, що так його хвалиш?

— Поганий? — здивувався Димко, — Чому поганий, коли я його хвалю?

— Ну вже ж, Димоньку, — погладила його по голові дівчинка, — Коли добрий, то й хвалити його не треба, діло його хвалить, а коли прославляють язиком, то тільки тоді, коли хочуть сховати зло.

— Ти так гарно погладила мене по голові, — сказав, аж очі заплющив, Димко, — Ану, погладь іще!.. Щось таке ти мудре сказала, що й не втямлю я.

Зеленоочка знову погладила Димка, і той знову очі приплющив.

— Хе-хе! — сказав він, — Як добре… То як ти сказала: коли дуже когось хвалити…

— Ну, звичайно, Димоньку, — сказала дівчинка, — Коли добрий чоловік — то він добрий. Навіщо ж його тоді хвалити?

— А коли злий, то каже, щоб його хвалили, чи не так, Зеленоочко? То це значить, що і наш хазяїн злий?

Він став і здивовано вирячив прозорі очі, і його прозоре обличчя стало заклопотане і зніяковіле, тоді як рука мимоволі почала почухувати гостре, але прозоре підборіддя.

— Та я не кажу цього, Димку, — мовила дівчинка, стаючи навшпиньки, бо щось перед собою дивне побачила, — Я тільки кажу, що добрі справи самі від себе добрі і навмисної похвальби не потребують… Чи не це воно, Димку, тюльпанове поле, що про нього старий Крінос казав?

Перед ними і справді розстелилося жовте море. Скільки сягало око, хиталися чаші-голівки, і дивна тиша панувала навколо. Здалося Зеленоочці, що всі ті тюльпани повернулися до неї і дивляться. А може, хтось один звідти дивився, але дивився пильно й печально. І чомусь сумно стало дівчинці — озирнулася вона, щоб спитати про те поле, але не побачила коло себе нікого.

— Гей, Димку! — покликала вона тихо, — Що це за поле таке?

Але їй ніхто не відповів, тільки тиша широко відлунила її голос, і той сумно якось заглух.

Обережно-обережно ступнула дівчинка між квіти, дбаючи, щоб не потолочити їх, і торкнулася однієї з них. Від того впала їй на долоню крапля, що викотилася з пелюсток і затремтіла, виіскрюючи.

Зеленоочка взяла ту краплю на язик і сплюнула: була вона гірка й солона, як людська сльоза.

На те пасок, що висів у неї через плече, заворушився і звів голову-пряжку.

— Велике й чудове поле ти бачиш, — сказав він, — Ніде в світі, ні в кого, ні в якій країні та землі немає такого поля. Чарівне, незрівнянне поле!

Зеленоочка перелякалася. Скинула бридливо паска з плеча, і той упав у траву, скрутившись.

— Хто ти такий? — вигукнула дівчинка, — Чому розмовляєш, паску?

— Я — Пасок старого Кріноса, — прошепотів той із трави, — Всі речі старого Кріноса розмовляють. Всі речі його вихваляють, бо він чарівник великий з великих!..

І знову озирнулася на тюльпанове поле Зеленоочка і побачила, що квіти таки повернені до неї і дивляться з тугою та сподіванням, начебто чогось чекають чи просять.

— Ні, це таки дуже дивне поле, — сказала вона, — Я тут щось таке дивне відчуваю…

— Це велике й чудове поле, — звів голову з трави Пасок, — Ніде в світі і ні в кого…

— Е, ти тільки це й знаєш, — перебила його Зеленоочка, — А моя душа відчуває, що тут щось не так. Щось тут моторошне, бо онде скільки квітів, а мені зовсім не хочеться ними милуватися…

І вона пішла звідти, вряди-годи озираючись, а Пасок поклав на траву мідяну пряжку, і з неї витворилася голова з двома мідними вушками. Потягла та голова за собою шорстке, шкіряне тіло, й воно округліло й залисніло. Великий вуж ліниво і неспішно протягував між стебла тюльпанів тлусте тіло, а голова його прихилялася до землі, бо думав той вуж одну тільки думку: чому, чому знайшлася така людина, котра не захопилася тюльпановим полем?

5

А Зеленоочка досить швидко забула про те, що її засмутило. Була вона дитина, хоч і казкова, і як тільки вступила в ліс, зашуміли над нею сосни і заспівали довкола пташки. А небо між гілками зробилося таке синє, що синішого й не буває. Забула вона про все неприємне й незрозуміле і спершу спробувала збирати хмиз, а як пройшлася трохи по лісі, не зустріла в ньому ані ломачки, ні тріски. Навіть шишок не було під соснами, тож вона дуже скоро забула й те, чого сюди прийшла. Плеснула в долоньки, і під музику пташиного співу пішла собі в танок. І це тривало доти, доки не перечепилася об якусь витку рослину і не впала біля великої мурашиної купи.

— От хто позбирав увесь хмиз! — сказала вона, відкусила травину і, посмоктуючи солодкий сік, задивилася на те, як клопочуться мурашки, тягнучи цурпалля чи переносячи великі, видовжені яєчка. Двоє мурашок, Вунько та Мунько, побачили дівчинку і полізли її вкусити. Тоді вона наставила їм пальця, і мурашки одночасно вкусили його, гадаючи, що завдали смертельного болю. Але Зеленоочка тільки засміялася, бо стало їй лоскітно, а два ображені мурашині воїни полізли назад у мурашник розказувати про свої подвиги.

Зеленоочка ж забула вже й про мурашник, бо побачила маленького, але дуже серйозного жучка, який так уперто перелазив через бадилину, що весь час із неї скочувався і перекидався на спину. А що був він дуже впертий, то знову перевертався на животик і знову повз на ту ж таки стеблину, тоді знову перекидався і знову мотиляв лапками в повітрі. А що таки був дуже й дуже серйозний, то знову ставав на рівні і знову повз.

Так тривало доти, доки стояло на небі сонце, і дівчинка так і не втомилася стежити за тим серйозним товстуном, зате втомився сам жучок, бо й сонце вже зайшло, тож він тут-таки й заснув, щоб набратися сили, а вранці таки переповзти через ту бадилину. Зеленоочка теж утомилася, а що хмизу так і не знайшла, то й вирішила не повертатися до господаря сьогодні. Вона перевернулася на спину й позіхнула. І від того позіхання прийшла на землю ніч, і всі заснули, окрім хіба що тих, для кого ніч — це день, і дівчинка теж заснула, сподіваючись, що присняться їй неабиякі сни.

Старий же Крінос чекав і не дочекався хмизу, тож стурбувався й пустив Димка вистежити, де це поділося те дівча з такими дивними очима. Він сидів на ґанку й думав, що ця мала чомусь турбує його більше, ніж то годилося, а ще він думав про те, що з неї вийшов би дуже й дуже гарний тюльпан.

У цей час Димко блукав по лісі, шукаючи Зеленоочку, а коли стало зовсім темно, сів на пеньок і задумався. І думав він тільки одну думку, яку й досі не міг утямити: чи треба вихваляти по-справжньому добрих людей, а чи їх похвалить діло, яке вони чинять. Від думання заболіла йому голова, і то так, що він і чхнути боявся. Тому-то він знову пішов блукати, а коли знайшов Зеленоочку, то світив уже місяць і роса падала на Світ і на все живе в ньому.