Шевчук Валерій - Сиві хмари, Шевчук Валерій

Нахилився через стіл до Твардовського і сказав злісно:

— То не Меланка, а вирвикорінь. Хіба не знаєте, що селяни спалили її за відьмацтво. Треба було б, щоб разом з нею згоріли і ви, пане Твардовський!

— Ваша милість забажали жінку гарячої крові! — незворушно відказав Твардовський, обсмоктуючи каплуняче стегно.— Я вам і вистарав її...

Князь зирнув на Твардовського, і його вуста порвала всмішка.

— А ви, пане Твардовський, чи не закладаєте з чортом? Кажуть, із вас немалий чарівник?

— З мене ніякий чарівник, бо я добрий християнин,— серйозно сказав Твардовський.— Звісно, коли казати про кебету...

— Але ж, пане, їздите на цій нікчемній шкапі. Маєте порвані ронди, а про панові маєтки оповідають на дорогах вітри. Чи, може, ви так само мудрий, як той німчик, котрий і сам не розумів, що патякав?

Твардовський сидів за столом, як бог. Пив пиво й спокійнісінько покліпував каправими очима.

— Ваша милість,— прорік він байдуже,— теж абиякий пан. Хай і князь, але чи їздите, ваша милість, каретою у вісім коней?

Долинський хапнувся за бік, де мала б бути шабля. Його обличчя наливалося кров'ю.

— Хочете, пане,— сказав він із притиском,— щоб ваша вельможність перекинулася догори ногами за дверима?

— Ні! — спокійно відповів Твардовський, кладучи собі в мису шмат лосятини.— Я хочу пограти з вашою милістю в шахи. Крім того, ваша милість цікавиться новинами. Є неабиякі, і заради них я й приїхав, бо шаную вашу милість не за статки, а за добру натуру й щедру душу.

Князь усміхнувся: йому подобався цей баламут. Мабуть, він справді має сяку-таку кебету. Часом приїжджає з доброго дива. Пан Долинський чудово знає, що хоч і водить Твардовський за собою слугу, за душею в нього ні шеляга.

— А я вже хотів ставати з паном на герць! — сказав князь насмішкувато.

— У Звягелі,— відказав весело Твардовський,— на мене нарвався один ляшок. Я розпоров йому черево...

— Га-га-га! — реготав Долинський.— Ото пан такий герой! А що там, у тому череві, пан випоров?

Твардовський, однак, коли треба, не мав почуття гумору.

— Я вибив йому з рук шаблю,— сказав він незворушно,— і випустив з нього тельбухи... Але я не про те. Я про новину, яку привіз вашій милості.— Він схилився над столом і засинів, віючи на князя перетравленим м'ясивом та вином.— Ваш лютий ворог за тиждень вибирається у Луцьк до своєї рідні...

Долинський захоплено скочив.

— Ота свиня — Ходачківський? Це ж чудова новина, пане Твардовський!

— Я два дні не злазив з коня, щоб якнайшвидше сповістити її вам.

— О, я пана не забуду! — забігав Долинський.— У мене, пане, зовсім застоялася кров, і я вже давно думаю, як би її розігріти!

— Радий посприяти вашій милості,— схилив голову Твардовський.

— Може, складете мені компанію? — запитав глумливо князь.— Такий славний герцівник, так славно порете животи...

Вуста Долинського розповзлися, показуючи щербаті зуби, а очі стали вузькі.

Пан Твардовський сидів незворушно. Долинський тим часом реготав. Брався за живіт і тицькав пальцем у співрозмовника.

— Я порву собі через вас тельбухи, пане Твардовський! — гукав він фальцетом.— Ні, з вас таки славний вояк і лицарі

Твардовський уже дивився на Долинського зизом.

— Даремно ображаєте, ваша милосте,— сказав він сухо.— На жаль, мене чекають невідкладні справи, а коли б не це... я й справді не відмовився б доказати панові силу своєї шаблі.

Князь перестав реготати.

— Сподіваюся, не супроти мене, пане? — ошкірився він.

— Чи б зміг я таке подумати? — так само сухо відповів Твардовський.— Я б доказував силу своєї шаблі на ворогах вашої милості.

Долинський підійшов до Твардовського й ляснув його по плечах.

— З вас добрий шляхтич,— сказав миролюбиво.— Я б навіть узяв вае собі за підчашого.

— Була б мені честь,— сказав пан Твардовський, схиляючись.— Але поки що я волію сидіти на власних добрах.

Пан Долинський здивовано витріщився...

Коли заводились у Твардовського гроші, його починала змучувати спрага. О, та спрага, вона зведе його колись зі світу! Недаремно покинув він і рідну стріху, лишивши жінку напризволяще,— бог дітей їм не дав,— і пішов волочитися.

Тепер, коли виїжджав від Долинського, в його чоботях було вдвоє більше талярів, на які міг купити й два коня, але йому про те думати не хотілося — вже допікала спрага. Недалеко був Звягель, а для спраглого там місце знайдеться завжди. Стара Ганна, що хазяйнувала в корчмі, була запобіглива перед усіма, в кого бряжчало в кишені. Вона побачила світу, пошепки переказували, що не проти вона повідьмувати, а коли всі співали пісень, і від себе доливала грубого голосу, викликаючи такі веселощі, що хотілося випити вдвоє. Дасть пан Твардовський грошей і слузі, той піде в простішу корчму і теж віддасться тій-таки пристрасті, яка палила слугу не менше від пана. Вони обоє вдосталь наспляться під столами, аж доки не засвистить у кишенях вітер і доки Твардовський знову зачухає голову, думаючи про завтрашній день. Але він не страшився завтрього — знав, що завжди потрібний там чи тут і таки заробить,— хоч і пив, але тямки не тратив і мав зовсім некепську звичку слухати, про що балакають навкруги. Адже в шинках зачинаються всі оборудки, крім того, пани, хоч і знали непевну вдачу Твардовського, ніколи не зважали на нього,— в шинку людські мізки забиває хмільна пара і кожен наче обгороджується кам'яною стіною. Ніхто і в гадку не кладе, що пан Твардовський, який хропе під столом, має одне око розплющене, а одне вухо насторожене. Через це не одному з уроджених фатально не щастило в його задумах та оборудках, через де гультіпака й розбійник Ясинський так учасно переймав на дорогах переїжджих. Не один із панства мав із Твардовським пильні справи і не звіряв тих справ навіть близьким собі,— хто ж бо знав, що Твардовський живе для всіх одразу? Його мовчазний, як риба, слуга теж знав що до чого,— пан Твардовський для нього не був скупий. Слуга також мав добре око й вухо, його коло знання — в іншому осередку: терся поміж міщан та козаків. Тож Твардовський міг вряди-годи гордо всміхнутися, їдучи на своєму потертому коні: хтозна, чи вже таку нікчемну роль грає він у житті? Воєводи й старости навіть гадки не мали про таке суперництво, але їх те, як і пана Твардовського, не обходило.

їхали польовою дорогою, над ними стояло чисте й палке сонце, курява вкривала їх з голови до ніг, але дзвін жайворонка був для Твардовського особливо приємний. Він усміхнувся й замугикав.

Дивився на світ крізь вузькі пролази очей, часом йому ставало й смішно. "Хе-хе,— хихотів він,— я зроблю тим добродіям добру оголоску! З цього не нагребеш купи грошей, але кожен щось усуне в руку. Зате яка втіха буде, коли вони почнуть, хе-хе, гризтись, мов собаки!" Він їхав, і похихикував, і похитувався на коні — було йому затишно, бо й сонце над головою похитувалося, соковите, приємне й затишне; цвіли над головою блискучо-чисті хмари, а поміж них розливався блакитний шовк. Він закинув голову й ковтнув слину: в горлі палило.

Слуга мовчки трюхикав ззаду, вони майже ніколи не мололи даремно язиками, адже їхня спілка — не просто стосунки пана і слуги! Твардовський не дуже покладався на охорону ззаду, але йому треба було відчувати той хвіст і живе дихання вірної істоти. Слузі теж треба було бачити перед собою міцну спину і мати за ким скеровувати коня. Зараз слузі було приємно, що його пан так радісно похлюпує смішцем, від того його велике кінське обличчя розпогідніло, а широкі, полущені, як і в Твардовського, вуста ледь-ледь посмикувалися...

Перший день Твардовський пив. Був, як і всі, відгороджений від інших кам'яною стіною, вливав у себе горілку й мед, горлав і сварився, раз навіть вийняв шабельку до якогось заїжджого, але їх розборонили. Панство було не проти побачити цей герць, сміху було б, певне, на всю округу, але кожен мав підстави берегти пана Твардовського. Через це із зайдою завівся пан Гозьський, найкращий герцівник з-поміж волинської шляхти. Заїжджий утратив зброю ледве не відразу й перелякано втік, забувши й про гонор, і про честь уродженого. Пан-Гозьський теж добряче кружлянув: він вибрався на ярмарок і зовсім непогано зорудував справи. Тож дозволив собі жарт, якого тримав на крайній випадок: шаблею він розпоров зайді штани, коли той тікав, і панство провело невдатного герцівникй таким реготом, що Твардовський ледве не виблював. Зі сльозами на очах він поцілував Гозьського, і вони довго після того пили й оповідали свої пригоди, доки не поснули, обійнявшись, під столом. По них бігали ситі й задоволені пацюки, але вони дружно прохропли цілу ніч, не поворухнувшись.

Уранці світ для обох став матовий і хиткий; пахло кислим пивом та блювотинням, заспана Ганна вже лаяла служницю, яка шпарко витирала підлогу,— певне, заспали й вони. Твардовський із Гозьським випили пива, і, поки в шинкові нікого не було, Твардовський вирішив зірвати стиглий овоч.

— Кажуть, суд не вволив вашого подання,— сказав він, купаючи в пиві рідкі пшеничні вуса.

— Песю маму! — буркнув Гозьський.— То така бестія, прошу пана! Він десь видряпав писану собі даровизну. Те, що моя сестра за його свояком одержала помістя собі, вже, бачте, й розгляду не варте. Запопав мою сестру, і вона склала перед луцьким судом зречення... Песю маму!

— Та-та-та! — ввічливо потакнув Твардовський, його голова вже працювала чітко і злагоджено.— Мої найщиріші співчуття!..

— Що там співчуття! — загорлав пан Гозьський.— Я втратив добрячий кавал маєтку!

— Я попереджав пана,— тихо, але твердо сказав Твардовський.— Зневажили мої перестороги, адже я точно вказав час, коли Шимкович вибрався на лови. Я казав, що це не прості лови, але ваша милість пошкодували мені кілька талярів.

— Мене завів Хрустицький,— буркнув Гозьський.— Приїхав зі своїми яструбами, і ми тоді славно пополювали. Хто ж знав, що та гадюка з ними у змові?

"Гадюку" вмовив утекти пан Твардовський. Гозьський про те ніколи не взнає, бо чинив те не сам. Подивився на Гозьського зі співчуттям і голосно зітхнув.

— Тепер у вас, пане, єдиний вихід,— тонко сказав.

Замислився, щоб Гозьський устиг зацікавитися, а тоді поцмокав. Пив пиво, дивлячись перед собою дрібними ґудзиками оченят. Гозьський глянув на нього очікувально.

— Еге ж,— сказав Твардовський.— Шимкович — велике зло нашого краю.