Шевчук Валерій - У череві апокаліптичного звіра, Шевчук Валерій

Моє око зів’яло з печалі…"

– Книга псалмів, – смутно сказав Сковорода. – Псалом шостий, вірш сьомий та восьмий.

– Так, – сказав Мисаїл. – Але мені від того не легше.

– Тікаєш від печалі в печаль, – сказав Сковорода, – і тим її подвоюєш. Отак він і народжується, біс. Біс печалі.

І Григорій відчув раптом, що й сам починає пропадати, бо той біс печалі чи меланхолії навідав і його сьогодні вночі, забравшись у сни, сполошив душу та й ті сни, порозривав їх, як рвуть папір на дрібні клапті, посплутував, як нитки, а потім викинув його, Григорія, зі сну, ніби кулю з гармати, – розтерзаний, спустошений, він випав у травневий день без волі до життя.

– А спробуй все-таки жити всупереч печалі. Спробуй знайти те, що тобі допомагає. Людина – слабка істота, біси її весь час посідають, але вона може бути сильна свідомістю своєю. Спробуй не думати про те, що тебе мучить.

– А коли я не можу не думати про те? – з похмурим торжеством спитав чернець.

– Спробуй відшукати маленькі радості в цьому світі.

– А коли не можу знайти собі радості?

– Спробуй у цьому світі щось чи когось полюбити, – сказав Сковорода.

Чернець сидів опустивши пелехату голову – задумався.

– Я вже своє у цьому світі відлюбив, – сказав нарешті він, – і світ мені бачиться тільки чорно, і люди мені бачаться тільки похмуро. "Темніші від льоду вони, і в них ховається сніг".

– Книга Йова, – сказав Сковорода. – Глава шоста, вірш шістнадцятий. І я скажу: "Вилучи овечку чорну з-поміж овець".

– Звідки це? – звів очі Мисаїл.

– Книга Буття, – мовив Сковорода. – Глава тридцята, вірш тридцять другий.

– А коли всі овечки чорні? – заговорив гаряче чернець, і очі його запалали несамовито, а може, й радісно. – Коли весь цей світ чорний і все в ньому – на нещастя? Коли він весь із біди та нещасть пошитий і нещастя на ньому верхи сидить? Проклятий світ, проклятий, проклятий!

У Сковороди мороз пішов поза шкірою, жах почав проникати в нього, як вода в пісок, – чорна така вода в білий пісок тіла; Григорій раптом повірив, що цей чоловік, котрий сидить перед ним, і справді хворий. Та й хвороба його неабияка! Так, біс печалі чи меланхолії засів у ньому, але так міцно, що Мисаїл сам потроху починає ставати тим бісом печалі, він зі свого смутку не тільки не жахається, а й милується, впивається ним, навмисно підігріває в собі пам’ять про своє горе. Може, тому й запросив його до себе й завів оту балачку, недаремно ж сказав, що йому "вже так радили", як радить і Сковорода. Він, здається, перетворив печаль у любе дитя своє й похмуро з ним бавиться. А може, насправді цей чернець не існує, а зустріч із ним – візія, яку Григорій переживає, бо сьогодні має незвичну розладнаність у собі, бо потрапив нині (ще з ночі) в черево апокаліптичного звіра, і це, може, відбувається розмова не з чужим чоловіком, хай і знайомим, а це один із його діалогів у собі, а всі поради Сковорода дає не цьому чорному чоловікові, а таки самому собі. Відчув, що йому стало тісно й душно в сутінній келії, що це, власне, його келія, що книжки в ній – ті книжки, які він прочитав за життя, – уявна бібліотека, яку постійно носить у собі кожна начитана людина. Йому важко стало дихати, бо чорним мороком повіяло від тих книжок, з кутків келії, від співрозмовника, котрий і досі світив супроти нього несамовитим поглядом і від якого аж шпоскали чорні хвилі.

– Михаиле, чи б пак Мисаїле, – тепло сказав Сковорода. – Я тобі щиро співчуваю, повір мені, але людина убога в розумі своєму, а безмежна в малості своїй. Що тобі можу порадити? Нічого! Але, коли захочеш дружнього слова й співчуття, приходь до мене, може, бесіда зі мною полегшить тобі твій тягар. А коли виявлюся безсилий допомогти тобі, вибач! Оце і все, що можу сказати.

– А мудрість твоя?

– Я вже тобі переказував слова апостола Павла, – так само м’яко повів Сковорода. – Бог мудрість світу цього змінив на глупоту. Отож покористуйся моєю глупотою, брате, а не мудрістю.

– Ходи з Богом, – сказав тоскно Мисаїл. – Бачу, нема ліку мені на печаль мою. Сховав лице в долоні й так сидів. Григорій устав, підійшов до нього й легко торкнувся плеча. А тоді швидко вийшов із келії, бо вже доконечно відчув, що таки починає пропадати і що він ледве з цим чоловіком не пропав. Його власний біс печалі шарпав струни душі – Григорію хотілося втекти. Можливо, він піде в той сад, куди знамірився, щоб там отямитися й одужати, але сьогодні навряд чи йому допоможе й сад. Сьогодні солов’ї мовчатимуть, а квіти не цвістимуть біло.

"Не зможу я сьогодні вилучити чорну овечку з-поміж білих овець, бо мені темно", – тоскно подумав він.

ІІ

Мисаїл не забарився відвідати у відповідь Григорія Сковороду. Зайшов уже наступного дня, понурий і червоний, і пожадливо обдивився убоге житло. Потім кинувся до кількох книжок, які стояли на поличці біля столу, й жадібно їх погортав.

– Мало в тебе книжок, Рбрате Григорію, в мене більше, – сказав не без задоволення.

– Це тому, – спокійно відказав Сковорода, – що доля водить мною так, що довго на одному місці не затримуюся. Тому й не обтяжую себе речами. Може, вип’єш вина, брате Мисаїле?

– Відтоді, коли мене почала з’їдати печаль, – сказав Мисаїл, – перестав уживати бісівське зілля.

– У вино перетворював свою кров Ісус Христос.

– Ти ж знаєш, брате Григорію, що це був символічний акт. Йшлося про виноградники Божі, що ними є церква, і про вино та хліб як символи віри. Віра йде від Христа – це так, отже, й від тіла його й крові. А справжнє виновжиття – найбільший із гріхів людських.

Проказав цю тираду без заминочки, ніби вивчений урок, – очевидно, не раз таке казав. Сковороді сперечатися не хотілося, бо сьогодні йому, як ніколи, праглося побути на самоті – вночі наступали на нього якісь мариська, серед яких він борсався, ніби в хвилях, а хвилі нападали на нього, гналися, хотіли ковтнути й пожерти, а він тікав од них, схопившись за голову.

– Снилося мені море, – сказав Григорій. – Кидалося на мене й хотіло ковтнути. Не вмієш вгадувати снів, брате Мисаїле?

– Вмію, – сказав чернець. – Це лихий сон. Знав я одного, якому снився такий сон, то за пару тижнів і відійшов.

При тому дуже намучився у тяжкій хворобі.

– Що ти говориш, брате! – вигукнув вражено Григорій.

– Достеменно так, – понуро сказав чернець, його маленькі,напружені оченята пильно придивлялися до Григорія,в глибині ж їхній заламувалися іскри.

– А ягадаю, що все це через мишей, – сказав Сковорода. – Вони не дають мені спокою, прогризли підлогу й уночі несамовито ганяють та пищать.

– Пищать? – спитав Мисаїл, проїдаючи Григорія поглядом.

– Не дають спати, – потвердив той.

– О, це дуже лиха прикмета! – прорік чернець. – Вельми лиха!

Сьогодні він був ще понуріший, ніж учора, від нього так і плескало чорними хвилями, і весь він – ніби згусток тьми. Несамовиті його очі не відривалися від господаря, начебто приліпив їх до нього. Здалося Григорієві, що біс меланхолії виступив із тієї пітьми, що біс меланхолії – це і є оті два приклеєні до нього ока, ота темна вода, що витікає з них, і запливає в нього, Григорія, і починає розливатися в тілі його, по венах та артеріях, ніби кров. Так, він, цей чернець, справді передавав Сковороді частину свого демона зовсім так само, як той, котрий має дух хтивості, – своїми нечистими й блудливими розмовами передає його ближньому.

– Так, це дуже лиха прикмета, – повторив чернець. – Подібне було в домі мого давнього знайомого, стривай, ти його маєш знати, бо й він учився в Києві, в академії,– Симеон Вислободський. Так от, його дім заполонили миші. Завів собі кільканадцятеро котів, але ті коти з того дому перелякано втекли, бо миші їх загризали. Вони, як тільки наставала тьма, виходили з нір легіонами, жахливо пищали й перетворювали життя Симеоновс в жахіття. І що ти думаєш? Він не витримав тієї навали, на нього зійшов безум, і незабаром відійшов зі світу. Стережися, брате Григорію! Знав я одного, вже іншого, Сіомашка Миколу, в того також було нашестя мишей, і той також проставився. А як жахливо він помирав, уявити собі, брате, не можеш! У нього почорніли руки й ноги, а вмерши, все тіло роздулося, як бубон, і стало чорне, як у нечистого…

Замовк, якось дивно приплеснувши широкими губами, і знову приліпив до Григорія свої моторошні очі. Той відчув, як йому по спині пробігла сотня мурашок, замлоїло під лопатками, – ніяк не міг звільнитися від чіпкої липучості тих очей і від мерзькості навіжених розповідей, тим більше що Мисаїлові вуста знову розтулилися і він почав розповідати про третього свого знайомого, на якого напали миші.

І мимоволі пригадався Григорієві Переяслав і той момент, коли його вигнали з великими неприємностями із семінарії. Там теж були замішані миші, бо він сидів і працював кілька місяців над поетикою, яку творив у твердих правилах, що існували й викладалися в Київській академії, хоч дещо додав до того й від себе. На кілька днів він поїхав із Переяслава додому, у село Чорнухи, бо трапилася підвода, а коли повернувся саме під той час, коли мало початися навчання з жахом побачив, що його рукописа поетики було цілком з’їдено мишами, валявся тільки паперовий порох. Добре ще, що в нього залишилися чернетки поетичних прикладів, які були в підвішеній до стелі торбі, – він швидко написав розмисел, а з тих прикладів склав практичне керівництво для навчання поезії, бувши вже й сам переконаний, що так викладати пожиточніше. Але й це йому не допомогло, бо єпископ Никодим Сребницький лишився переконаний, що він прогуляв ціле літо й полінувався написати поетику, як це належало. Він же, Григорій, був надто гордий, щоб признатися в своїй біді, та й хто б йому повірив – подумали б, що він просто відбріхується. Ні, таки справді, йому сподобалася ідея створити поетику із самих прикладів, і він і досі над нею працює, вже й навіть назву до неї дібрав подібно до назви поетики свого вчителя Митрофана Довгалевського. Тільки в того був "Сад поетичний", а він створив "Сад божественних пісень". Миші, очевидно, таки приносили нещастя, але чого хоче цей причепливий гість, який розповідає йому п’яту жахливу історію про нещастя від мишей і так само буравить його палахкітливими очима, що він, зрештою, хоче від нього, цей чоловік? Найліпше було б прогнати його геть, але так не годилося: гість є гість, він сам його запрошував до себе, однак з якою неприхованою втіхою цей софіст-демон мучить його!

"Справді, має значення, з ким спілкуєшся і кого слухаєш, – думав Сковорода. – Доки слухаєш, поти цей дух у себе вбираєш!" Він уже задихався від тих слів, які лилися від чернечих вуст, бо той тільки й оповідав, що про нещастя, які колись на когось падали.

– Брате Мисаїле, – сказав Сковорода, нервово ходячи покоєм. – Не нівеч ти моєї душі.