Народні - Як Концуфіт дістав сонце і місяць, Народні

– Що ти, – кажуть, – за чоловік, що ти іси борозни?

– Я Голод, я ще ніколи ситий не був.

– Ходи з нами та будеш ситий!

Ідуть: знайшли єдного, що сидить коло семи вогнів, – сім кожухів на нім, і сім шапок на голові, сім холошень, і сім рукавиць на руках, і так зазяб, що аж зубами царкотить. Кажуть йому:

– Що ти за єден?

– Я Мороз, я ніколи не годен нагрітися.

– Ходи з нами та нагрієшся!

Ідуть далі: знайшли єдного, що аж очі позадирав, позираючи:

– Я не годен напозиратися!

– Ходи з нами та напозираєшся!

Уже їх є шість. Ідуть далі: знайшли четвертого, що скаче-скаче – не годен наскакатися.

– Ходім з нами та наскачешся!

І пішов за ними. Ідуть: знайшли єдного, що мече-мече палицею – не годен наметатися.

– Ходи з нами та намечешся!

Прийшли вони до того цісаря у сімдесятий край. Уже цісар знає, що вони прийшли за його дівкою, бо й цісар був віщівник. Просять вони, жеби віддав він їм дівку.

– Я знаю, кому ви її хочете віддати! – каже цісар. – Тому Руком’ятеві. Але в неї не є плаття такого, як їй треба. Уже сім років, як я дав плаття пошити: уже рік, як послав єдну бабу за платтям, та й досі її не є.

– Де ти, той, що годен позирати? – загукали вони.

Той роздер очі та й упозирив, що баба лізе помалу та й несе плаття. Покликали того, що годен скакати: той лем тричі скочив – уже взяв од баби плаття. А та баба просить його, жеби помалу йти:

– Та спочиньмо трохи!

Той собі сів та й уснув. Баба взяла плаття, а йому поклала під голову кінську кістку з голови. Чекають – не є його. Закликали того, що годен позирати: той лем раз очі роздер, уже увидів, що той спить.

Кажуть:

– Де ти, той, що годен метати?

Той метнув камінь – та вибив тому кістку з-під голови. А той підхопився, раз скочив, бабу догнав, плаття одняв і зараз прискакав до них:

– Віддавай, цісарю, дівку, бо вже плаття тут!

– Віддам, кедь будете в залізній печі спати: а натоплю так, жеби аж ясна була!

Обібралися, що буду там спати. Найперше загнали в ту піч Мороза: той обернувся – піч застигла. Аж до ранку всі йойкали, що позябли! Як цісар увидів, що вони так спали, то вже каже їм:

– Кедь мій маєток вшиток з’їсте, вшиток хліб, і воли, і вівці, тоді дам вам дівку.

Вшитко дав цісар те зладити, а Голод узявся й поїв усе, що просили. То цісар тоді вивів дівку за руку – й каже:

– Іди з ними, бо я мушу тебе віддати, кедь пообіцяв!

Ті всі подякували Концуфітові і розійшлися геть, а він повіз Руком’ятеві принцесу. Віддав її, а той йому віддав сонце і місяць. Прийшов Концуфіт до того цісаря, звідки був сам, сонце й місяць поклав до замку – там вони й зосталися. А цісар віддав йому свою принцесу, зробив весілля, велику гостину: на сім миль пиво долі селом текло, а паленку міряли веретеном, а все двох обійшло, а третьому не зайшло! Та живуть і нині, кедь не померли.