Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

Єремія підмос­тив під го­ло­ви жу­пан і прос­тяг­ся на землі. Слу­ги пос­ну­ли. Дво­рецький хріп і прис­вис­ту­вав но­сом. Од­но­го Єремію не брав сон. Він ле­жав горілиць і вто­пив очі в тем­но-синій на­мет не­ба, не­на­че вит­ка­ний з чор­но-синього шов­ку і об­си­па­ний брильянта­ми. Не кра­са не­ба, не ясні зорі ма­ни­ли йо­го; йо­го ма­нив ши­ро­кий простір не­бес­но­го на­ме­ту. Якісь не­ви­разні ба­жан­ня й по­ри­ван­ня за­во­ру­ши­лись в душі мо­ло­до­го кня­зя.

І йо­го ду­ми по­летіли да­ле­ко, по­ви­ли­ся пти­цею по­над яки­мись безмірни­ми сте­па­ми, по­над мо­ря­ми, летіли за ті мо­ря, все далі та далі, в який­сь інший пиш­ний край, де гу­ляв ста­рий князь - ко­зак Бай­да Виш­не­вецький…

І мо­ло­до­му кня­зеві те­пер зда­ва­лось, що він, виїхав­ши з батьківсько­го до­му, ніби од­ча­лив од бе­ре­га і пус­тив­ся на те синє прос­тор­не без­меж­не мо­ре шу­ка­ти щас­тя-долі й ве­ли­кої сла­ви, та­кої сла­ви, щоб во­на затіни­ла сла­ву усіх князів, гетьманів і ко­ролів, засліпи­ла увесь світ… щоб про йо­го ймен­ня та про йо­го сла­ву прой­шла чут­ка од краю до, краю й за­лу­на­ла пісня­ми. Як во­на за­лу­на­ла пісня­ми про славні ко­зацькі вчин­ки слав­но­го ли­ца­ря Яре­ми Бай­ди-Виш­не­вецько­го.

Молодий князь пірнув у свої палкі мрії, не­на­че в бе­зод­ню мо­ря: і вже не чорні ду­би мріли пе­ред йо­го очи­ма на чер­во­нястім небі - чорніли в йо­го уяві хвилі Чор­но­го мо­ря, мріли ске­листі бе­ре­ги да­ле­ко­го краю, ми­готіли по хви­лях чай­ки. От йо­го військо схо­дить на бе­рег. На бе­резі на ске­лях ніби дрімає в тем­ряві ве­ли­чез­не во­ро­же місто. Він ве­де військо на місто, роз­ва­лює ви­сокі стіни. По­чав­ся гвалт в місті, по­ча­лась кри­ва­ва за­пек­ла бит­ва. Він роз­би­ває во­ро­же військо і всту­пає на май­дан побідни­ком. Місто зай­мається од­ра­зу. По­же­жа схоп­люється на чо­ти­ри бо­ки. Чер­во­ний, не­на­че кров, од­лиск грає й ми­го­че на спи­сах, на шаб­лях, на шли­ках. Кров аж дзюр­чить по­то­ка­ми по ули­цях. Гар­ма­ти гур­ка­ють, і пісня побідників зли­вається з гур­ко­том гар­мат. Військо йо­го ве­ли­чає; йо­го слав­лять і самі во­ро­ги, ви­но­сять йо­му ключі од міської бра­ми на зо­лотій тарілці. Про йо­го слав­ну бит­ву скла­да­ють пісні. І ті пісні пішли лу­ною по Ук­раїні, по да­ле­ких чу­жих кра­ях.

Молодий князь нез­чув­ся, як зас­нув у тих пал­ких мріях, не­на­че од­ра­зу про­ва­ливсь і пішов крізь зем­лю або пірнув в бе­зод­ню Чор­но­го мо­ря.

Маєтності покійно­го кня­зя Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го бу­ли гус­то роз­ки­дані по Во­лині. Най­більшою маєтністю кня­зя Ми­хай­ла був Виш­не­вець, од кот­ро­го й пішло наз­ви­ще князів Виш­не­вецьких. Од­по­чив­ши в ста­ро­давньому тісно­му та низько­му виш­не­вецько­му па­лаці кільки день, князь Кос­тян­тин ру­шив далі в до­ро­гу на Га­ли­чи­ну, і че­рез кільки день пе­ред очи­ма мо­ло­до­го Єремії не­на­че роз­гор­ну­лась не­ши­ро­ка до­ли­на між чи­ма­ли­ми кру­ти­ми го­ра­ми, а в до­лині, не­на­че на дні зе­ле­ної по­су­ди­ни, він по­ба­чив ста­ро­давній Львів. Тісну­ва­та до­ли­на бу­ла не­на­че в без­ладді за­ки­да­на чи­ма­ли­ми панськи­ми па­ла­ца­ми, жидівськи­ми не­ви­со­ки­ми ха­та­ми та крам­ни­ця­ми. Ви­сокі гострі чорні покрівлі зда­ле­ки бу­ли схожі то на чорні ве­ле­тенські кро­то­ви­ни, то на ви­си­пані ку­пи по­ру­ше­ної землі. А з то­го без­лад­дя ви­ти­ка­лись ста­ро­давні церк­ви, ма­нячіли не­ви­сокі дзвіниці. Край міста під спа­дис­тою го­рою не­на­че вгніздив­ся ка­то­лицький мо­нас­тир се­ред ста­ро­го здо­ро­во­го сад­ка, ши­ро­кий та здо­ро­вий, не­на­че в місто спус­ти­лась якась ве­ле­тенська пти­ця, зви­ла собі під го­рою гнізди­ще і вгнізди­лась в то­му чор­но­му кост­ру­ба­то­му гнізді, се­ред розкішно­го зе­ле­но­го сад­ка. На при­гор­ку сто­яв со­бор свя­то­го Юра, па­ну­ючи над усім містом, і не­на­че ог­ля­дав з го­ри своїми ряс­ни­ми ба­ня­ми та вікна­ми те без­лад­дя не­на­че на­ки­да­них та стовп­ле­них домів, тих чор­них дахів, схо­жих на гор­би чор­ної землі. Зда­ва­лось, ніби там не­дав­но тряс­ла­ся зем­ля й на­ки­да­ла з сво­го нут­ра ті чорні за­дим­лені ку­пи си­рої землі.

Важкий рид­ван Виш­не­вецьких спус­тив­ся воз­во­зом у місто, і князь Кос­тян­тин звелів по­го­ни­чеві заїха­ти в жидівський заїзд, який був най­кра­щий в місті. На­ван­та­жені ху­ри в'їха­ли в прос­тор­ний двір. Слу­ги пов­но­си­ли в кімна­ти скрині. І не­за­ба­ром князь Кос­тян­тин з мо­ло­дим Єремією, уб­рані в до­рогі шов­кові кун­туші та жу­па­ни, пішли до єзуїтської ко­легії, кот­ра сто­яла вни­зу під го­рою се­ред зе­ле­но­го розкішно­го сад­ка, му­ро­ва­на й не об­щи­ка­ту­ре­на, вкри­та чер­во­ну­ва­тою че­ре­пи­цею, й та­ка здо­ро­ва та дов­га, що в неї мож­на бу­ло змісти­ти по­ло­ви­ну львівських по­жильців. Дов­га ко­легія на два етажі з дво­ма ви­со­ки­ми фліге­ля­ми, при­чеп­ле­ни­ми, не­на­че двоє крил, не­на­че роз­пус­ти­ла й прос­тяг­ла в дов­жи­ну свої міцні кри­ла, сіла се­ред зе­ле­ної ма­си де­ре­ва й вче­пи­лась кігтя­ми в грунт міцно, твер­до, ніби на віки вічні, за­па­ну­вав­ши над усім містом. Єзуїти ста­ви­ли свої ма­сивні ко­легії не­на­че на віки вічні, не­на­че сподіва­лись, що ніяка си­ла, навіть самі пе­кельні бра­ми не спро­мо­жуться роз­ва­ля­ти їх до віку - до су­ду.

Князь Кос­тян­тин та Єремія прис­ту­пи­ли до ви­со­кої бра­ми, при­чеп­ле­ної до стовпів-ворітниць. Два му­ро­вані білі шпи­часті стов­пи, що слу­жи­ли ворітни­ця­ми, криті звер­ху че­ре­пи­цею, сто­яли не­на­че два сто­рожі по обид­ва бо­ки бра­ми. В обох стов­пах в гли­бо­ченьких за­па­ди­нах сто­яли де­рев'яні по­до­би ма­тері бо­жої та єзуїта Ігнатія Лой­оли. Ста­туї бу­ли по­мальовані гру­би­ми різки­ми фар­ба­ми. Пе­ред по­до­ба­ми висіли не­ве­личкі че­реп'яні лам­па­ди. Бра­ма бу­ла за­чи­не­на й замк­ну­та. Ви­сокі зчорнілі му­ро­вані стіни з ви­зуб­ня­ми звер­ху кру­гом сад­ка бу­ли схожі на стіни твер­дині й на­во­ди­ли сум. Уся та єзуїтська осе­ля бу­ла схо­жа на сум­ну зчорнілу се­редньовіко­ву твер­ди­ню з міцною, об­ко­ва­ною залізом бра­мою. Ко­зацькі повс­тан­ня Ко­синсько­го, Ло­бо­ди та На­ли­вай­ка вже тоді да­ли­ся взна­ки Польщі: вже на львівсько­му ба­зарі ско­ти­ла­ся до­до­лу стя­та го­ло­ва ко­зацько­го ота­ма­на На­ли­вай­ка, кот­рий підняв ко­зацьке повс­тан­ня про­ти Польщі. Єзуїти ста­ли обе­режні.

Князь Кос­тян­тин пос­ту­кав у бра­му дер­жал­ном шаблі. З ма­ленько­го віко­неч­ка в брамі виг­ля­ну­ло двоє сірих витрішку­ва­тих очей і по­чув­ся чийсь го­лос. Во­ро­тар спи­тав у при­був­ших, хто во­ни такі й чо­го їм тре­ба. Не­за­ба­ром важ­ка бра­ма заск­рипіла й тро­хи од­хи­ли­лась, не­на­че чо­гось сте­рег­ла­ся. Князь Кос­тян­тин та Єремія на­си­лу про­тис­лись в од­хи­ле­ну бра­му, їх стрів пос­луш­ник у чорній су­тані й у ши­ро­ко­му чор­но­му брилі й повів їх че­рез са­док до ко­легії. Товсті ду­бові двері в ко­легії бу­ли замк­нуті. Князь Кос­тян­тин і тут на­си­лу дос­ту­кав­ся. Двері од­чи­ни­лись і пе­ред ним у две­рях знов з'яви­лась якась чор­на пос­тать з об­го­ле­ним ви­дом і зас­ту­пи­ла до­ро­гу. Князь Кос­тян­тин про­сив за­повісти­ти за се­бе рек­то­рові. Чор­ний служ­ник повів кня­зя Кос­тян­ти­на в ко­легію.

Довгі й темні та сумні ко­ри­до­ри, звер­ху зак­руг­лені, ви­ли­ся по обид­ва бо­ки, не­на­че чорні київські пе­че­ри. З од­но­го бо­ку, десь да­ле­ко-да­ле­ко в ку­точ­ку вгорі, бли­ма­ло не­ве­лич­ке круг­ле вікон­це, ніби прок­ру­че­не сверд­лом-ло­пат­нем у товстій стіні. Там в кінці ко­ри­до­ра при стіні сто­яв при­ту­ле­ний до стіни здо­ро­вий хрест, не­на­че на кла­до­вищі, а на хресті висіла ви­роб­ле­на з де­ре­ва по­до­ба Хрис­та, прос­тяг­нув­ша ру­ки ви­со­ко вго­ру на