Старицький - Облога Буші, Старицький

«Так, постраждати за віру, за правду, за своїх друзів-братів, - дума вона, - непомірна утіха! Тут, на землі, усе зрадливе й брехливе; усі присягання людські - порожні слова, поглум над знудженим серцем... Там тільки і спокій, і щастя - у сяянні довічного неба».

Вона придивляється пильніше до образа й бачить, немов очі живі у святого і зорять їй у душу; але ті очі знайомі, її серце з ними зжилося, їх промінь тільки й грів її душу самотню... Та це ж не святого стражденника очі, а очі її коханка і друга, властителя радісних мрій, очі вродливого юнака Антона Корецького. Де він тепер? Ні слуху, ні вісточки. Чи його почоломкала куля ворожа, чи він зрадив її, безталанну, і забув свої присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним разом пропав і життя її стямок...

«Що це я? - кинулась раптом Орися.- У таку хвилину і де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Відступися, нечистий!» І вона почала ревно молитись.

А це далеко десь раптом постріл розлігся, і луна покотила його по байраках та горах. Усі здригнулися і переглянулись значно; а клир тихо співав: «Слава в вишніх богу і на землі мир, в чоловіціх благоволеніє!»

Скінчилась відправа; отець Василь вийшов у царські врата в єпітрахилі, з кипарисовим, у срібряній оправі хрестом і тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молільників:

- Братіє і друзі мої, хреста цього оборонці, на нем же розп'яхся за гріхи наші син чоловічеський, мужайтеся духом, ібо наступає година нужденна, і возлюбивий нас страстотерпець покликав вас стати твердо і купно до останнього подиху за хрест цей і за матір Україну. Ворог цілими хмарищами оточив наше убіжище, що донині крилося богом, і вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому брат покликав до помочі бузувіра, аби в спілці з ним повалить під ноги нечисті святиню... Не даймо ж ми на знущання ні хреста, ні жінок, ні сестер, ні дітей, а ляжмо кістками за нашу правду і за нашу віру!

- Ляжемо, панотче, голови положимо! - перенісся відклик по церкві й розлігся на цвинтарі.

- Хай підкрепить же ваші душі і мишці правиця господня, хай криє вас від стріл і напастей покров пресвятої богородиці, заступниці нашої перед престолом Всевишнього! - велебно прорік панотець і благословив хрестом тричі весь люд.

Усі почали до хреста прикладатись; спочатку підходила старшина, потім - значне козацтво, за ними прості козаки й сірома, а нарешті вже матері, жони і сестри. Все те чинилося богобійно, порядно, без зам'ятні й хапанини; панувало над усім якесь враження надзвичайне, і кожен почував над собою вже помах смерті крила.

Коли всі перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через відчинені двері на цвинтар; за панотцем рушила півча, а за нею значкові понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всі козаки. На дзвіниці ударили в усі дзвони; півча співала: «Отверзи очі твоя, боже наш, і внемли молящимся тобі». Процесія обійшла тричі круг церкви, потім обійшла мури в замчищу, зупиняючись край кожної башти; потім отець Василь з півчею й старшиною дістався на самий мур до бійниць і звідтіля, з високості, окропив тричі і містечко Бушу, і пригород.

Козаки стояли під муром в бойовому шику, лавою. Різкий, пронизуватий вітер тріпав прапори й стяги і гнав по млистому небу клочками пошарпані хмари; з отця Василя зірвало протягом його скуфійку і понесло геть униз по дністровській долині, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви і тільки-но державної вломило. Всі були лиховісним передчуттям похилені.

Сонце, сідаючи за гору по той бік Дністра, проглянуло з-поза хмар на хвилину і останнім променем попрощалось з землею; він спалахнув жарким полум'ям на високім хресті і полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козаків, ще раз на воїнство чесне поблагав благословення у господа і з причетом журно до церкви вернувся.

Коли зачинилися двері церковні і всі козаки й добровольці зібралися на невеличкім плацу біля цвинтаря, а жонота стала поштиво півколом геть осторонь, то сотник Михайло Завістний зняв шапку перед своєю батавою і до неї обернувся тихою мовою:

- Панове, товариші-громадо! Дозвольте до вас слово держати!

- Держи, держи, батьку, ми слухати тебе раді! - відповіли всі разом, уклонившися пану сотнику, та й насунули шапки набакир.

- До сеї пори у цім затишку наших жінок і сестер боронив господь від нещастя; але воля божа прийшла, і поклика вона нас і наших кревних цілком постраждати за діло велике, і постраждать до кінця. Двадцять тисяч щонайкращого польського війська під гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоїть за півмилі; пан Яскульський - і пройда, і зух - вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башів у султана та й приволік сюди татарву - на грабежі наших дібр, на гвалти й знущання над нашими сестрами і жінками і святій нашій грецькій вірі на поглум, пригнав сорок тисяч невірних поганців, і всі оті ворожі потуги накерував воєвода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добуть свою спадщину - орлине Чарнецьких гніздо.

- Так, так,- підміцнив сивобородий дідусь,- учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сісти знову в цьому гнізді і розносити по околицях на хрещений люд жах.

- Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчі зграї, розлізлись загони татарські,- додав хорунжий.

- Знати, наважились вони,- вів далі сотник,- або перерізати нас усіх до єдиного, або забрати, як бидло, живцем: нас - під червону таволгу, на неволю і каторгу до галер, а жінок, і дочок, і сестер - на всесвітній глум, на поругу... і се моя перша річ.

- Не дамося собакам живцем! - покрикнула громада.- Хіба через наш труп переступлять поганці!

- Не віддавайте, братці, дешево псам і козачого білого тіла, а візьміть з наших напасників добру ціну,- прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.

- Дорого, діду, заплатять! - зухвально покрикнув хорунжий, і юрба відповіла на те ухвальним гомоном.  Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:

- Добрий козак.

- Слухайте ж, панове, мою другу річ,- знову почав сотник, і тиша запанувала. - Чотири дні тому від славного нашого полковника Богуна - продовж йому, господи, вік - здібрав я наказа, щоби ми, в разі нападу на нас сил