Франко І. Я. - Із літ моєї молодості, Франко І. Я.

а одіті -

Що й Соломона застидять.

 

Одно лиш пізно в землю впало

Мале зерно. Весна цвіла,

Воно ще спало; з гробу встало,

Розвилось - ох, весна пройшла!

Дитя весни, воно не знало,

Що спеки літа не вдержить;

Все підіймалось, зацвітало,-

Ох, але сонце страх палить.

 

За що ж, о боже, тая доля

Малій тій цвітці весняній?

Чи так їй гинуть серед поля

В гарячій спекоті літній?

Пошли, о господи, з росою

Їй свого ангела, нехай

Не в’яне тут перед порою,

Їй сили, отче, покріпляй!

 

І рос небесних краплі впали

На цвітку, що вже гнулась вниз,

Що пупінки вже завмирали

І налягав на неї хмиз.

Але роси небесна сила

Малую цвітку підняла;

Жадібно той напій солодкий пила

Й, освіжена, жару літню знесла.

 

Сей пізній цвіт, що зав’ядає

У спеці сонячній,- се я!

І як той цвіт, така сумная

Душа моя і жизнь моя.

Всміхалась доля - серце спало,

Прокинулось - а щастя ніт мені!

Чи то згоріло, чи пропало

Посеред хвиль на моря дні?

 

О боже, чом не сталось так,

Як я благав? Чи я у неба

Просив багато? Мало так

Мені до щастя було треба.

Мов любий сон, усе пропало.

Зістав я сам в самотині,

Рукою зимною обняло

Життя мене в життя весні.

 

Та вдяка й слава тобі, боже,

Бо мудра воленька твоя,

Нещастя жадне не спроможе,

Щоб нарікав на тебе я.

У вир життя мене ти кинув,

Та серце жаром запалив,

І, мов на цвітку ту, краплину

Роси небесної спустив.

 

Любов і пісня - тов росою,

Що покріпля на шлях життя;

Я, нею сильний, перестою

Негоди земного буття.

 

Дві дороги

 

(Сонет)

 

 

Ввік до заслуги дві ведуть дороги,

І дві корони жизнь нам може дати:

Одна - трудиться і калічить ноги,

А друга - з вірою й молитвою страждати.

 

Щаслив муж і народ, якого воля

Судьби веде з одної та на другу,

Із поля праці до терпіння поля,

Щоб мовчки йшов через огні й наругу.

 

Аби ступав, мов ніччю путник в полі,

З сльозою в оці та з надією в душі,

Що ще діждеться ранку, світла й волі.

 

І нас, брати, отак веде рука судьби;

Йдучи з молитвою наперекір недолі,

Ідім до світла, щастя та любви.

 

Наш образ

 

(Сонет)

 

 

Чи бачиш, брате, ниву, що широко

Покосом встелена, як лиш засягне око?

Цвітки враз із шовковою травою

Упали, стяті, й лан покрили весь собою.

 

Чи бачиш лісу ти сумну руїну,

Щербаті пні, сяги, і зломи, й трами?

Де велетень стояв, там за малу хвилину

Тріски, колоди, давньої краси відлами.

 

Та стій, часу пройде немного, і травами

Буйними вкриється простір і пестрими цвітами,

А зруб одягнеться у свіжу деревину.

 

Так, брате, діється і з нами, русинами.

Стяла нас доля, та не вбила силу

Живу; ми встанемо й закрасимо могилу.

 

Могила

 

 

Кругом пустиня, піски й жар,

Блідеє небо наче тліє,

Цвіт похилився, лист зів’яв,

Трава жовтіє, паленіє.

Серед степу, серед пустині

Могила чорна та горда

Глядить понуро в небо синє,

Пустиню сумно огляда.

Кругом, як в гробі, душно, тихо,

Життя поникло, жар палить;

Мов в серці схованеє лихо -

Не чути, а душа болить.

Ніде далекими степами

Сльоза-криниця не блищить,

Мов серце стислося від рани,

Немає сліз, душа болить.

 

І відки ж та в степу могила?

Хто пам’ять тут сумну лишив?

Чиє гаряче серце вкрила

Серед пустині та пісків?

Кого шляхами сліз та горя

Судьба гонила жизнь цілу

І серед піскового моря

Приталанила тут до сну?

Чи, може, зрадник окаянний,

Що своїх відцуравсь батьків,

Розпукою й прокляттям гнаний,

Тут вік скінчив серед пісків?

 

О, ні, не зрадник пробуває

В тім домі смерті, впавши в кут!

Святе тут серце спочиває,

Святе зотліло тіло тут,

Пророк, що слів огненних жаром

Будив народ свій до життя,

Будив, співав, та все те даром,

Люд не довів він до пуття.

 

Пророк, що пісні сильним громом

До серць братерських говорив,

Що правди віковічним дзвоном

В серцях свободи звук будив,

Не встояв… вороги неситі

Народ скували, а співця

Прогнали з краю і зложити

Кісток не дали край вітця.

 

І виросла над ним могила,

Пісок вкрив віщеє лице,

Померли ті, що чтили та любили,

Ніхто тепер не сплаче, не спімне.

Кругом, як в гробі, душно, тихо,

Життя поникло, жар палить;

Мов в серці схованеє лихо -

Не чути, а душа болить.

 

Від’їзд гуцула

 

 

Бувай здоров ти, світе мій!

Верховино, тебе прощаю.

Прощай, зелений, пишний раю!

Далекий світ, широкий край,

Рівнини, гори і Дунай

На мене десь чекають.

 

Бувай здоров! Тривожно вдаль

Гляджу, а в серці тяжкий жаль,

О Чорногоро, за тобою,

Хоч там багатий, пишний край,

Хоч сріблом там пливе Дунай,

Нема мені спокою.

 

Бувай здоров! Ох, за тобою,

З якою-будь стрінусь судьбою,

Не втихне туга в моїй груди

Хоч там країна й золота,

Я серед неї сирота,

Бо там тебе