Франко - Оповідання (1896-1900), Франко

- І перед законом ми рівні, так говориш, любий приятелю,- се я так до него балакав далі.- Мусить бути й сьому правда, хоч я досі якось не міг того добачити. Коли прийду до пана старости, або до пана судії, або навіть до автономічного виділу повітового, то все ще чую те саме, що й перед 1848 роком: «Чекай, хлопе! Геть відси, хлопе!». А коли я раз попробував бути премудрим і покликатися на свою рівність перед законом, то дістав позаушника, такого цупкого та дзвінкого, як і за отаманських часів. А от погляди ти, як прийде до канцелярії пан дідич, пан державця або хоч би простий пан орендар, то його ніколи не заставляють чекати надворі, але зараз просять сідати і поводяться з ним так чемненько, так делікатно!.. Ну, таку саму рівність мали ми й перед 1848 роком!

- Але тоді були буки! - докинув мій приятель і знов мимовільно почухавсь в те місце, де його не свербіло.

- Правда твоя,- відповів я йому,- тоді буки були, а тепер повигадували дещо таке, що зовсім стане за буки. І ще, може, й з підсипкою. Ось послухай, що сказав один мій сусід до пана старости. Бачиш, мого сусіда, преспокійну собі людину, підкусило щось поїхати до Відня,- знаєш, із тою великою депутацією, що їздила до цісаря скаржитися на ті кривди, які терпів нарід від Баденього. Ну, а потім, знаєш - та депутація вислухала, що вислухала, у Відні, а як вернула до краю, то всіх бідних депутатів почали тягати на протоколи і карати. То й мого сусіда не минуло се добро: пан староста засудив його на 50 римських грошової кари. То мій сусід, як вислухав той вирок, та й зібрався на відвагу та й каже: «Пане старосто,- каже,- я бідний чоловік. Коли я вже допустився того великого злочину і їздив до цісаря скаржитися на ясновельможні соймові вибори, то що вже діяти, я готов приняти за те справедливу кару. Але ж бо моя жінка і мої діти в тім моїм злочині нічогісінько не винні, то за що ж ви їх караєте? Карайте мене самого, а не їх. Адже коли ви накладаєте на мене таку грошову кару, то, аби стягнутися на неї, я мушу продати свою остатню корову і ще й остатню свиню, і ота кара гірше впаде на мою челядь, ніж на мене самого. Тож прошу вас, вельможний пане старосто, чи не могли би ви зробити мені ту велику ласку і перемінити мені ту грошову кару на буки? Я, богу дякувати, хлоп сильний і здоровий, 50 буків ще якось витримаю, але 50 римських грошової кари - того, бігме, не витримає моє бідне господарство». Так говорив мій бідний сусід до пана старости, але пан староста не вволив його волі, бо, мовляв, ми тепер перед законом усі рівні, буків нема, а що велять заплатити, те заплати, хоч із коліна вилупи. І мій бідний сусід жде тепер леда день урядової екзекуції та грабежу на все своє добро, бо тої грошової кари не заплатив і досі. Ну, і що ж ти скажеш, любий приятелю, про ті новомодні буки, які замість певної одної часті тіла б’ють цілого чоловіка і ще й усю його сім’ю?

Мій приятель знов не здобувся ні на яку відповідь, а тілько зітхнув тяженько.

- І конституцію маємо також,- почав я по короткій мовчанці знов говорити до свойого приятеля,- ая, маємо! Кажуть, вона дуже гарна і препишна. Ти бачив її коли, любий приятелю?

- Бачив? - здивувався мій приятель.- На папері, в книжці друковану, бачив, чому ні?

- Е, ні, я не про паперову говорю,- відповів я,- а про правдиву, таку, як вона виглядає по самій правді. Бачив ти коли сю дійсну, живу конституцію?

- Як же ж її можна бачити? Адже ж усі ми жиємо в ній, відчуваємо її…

- О так, відчуваємо її, се ти правду сказав. А ось я бачив її на власні очі і хочу тобі се оповісти. Їду ото я раз зі своїми двома синами до Тернополя на ярмарок. Перед нами їхав незнайомий мені господар з жінкою. Чоловік сидів напереді і поганяв кіньми, жінка сиділа ззаду на сидженню, а між ними, обстелена соломою і добре зв’язана, лежала здорова годована свиня, що її везли до міста на продаж, і спокійно вистромила з воза свою клапоуху голову. Приїжджаємо до Тернополя, переїжджаємо через рогачку, аж тут, ади, коло рогачкової будки сидить підстаркуватий панисько, має в руці блискучий ніж і курить люльку на довгім цибусі - от такім довгім! Скоро тілько побачив віз із свинею, зараз зірвався з лавки і крикнув, як з бодні:

- Стуй, хлопє!

Господар зупинив віз, а панисько з ножем наблизився до них.

- Що тут везеш на возі? - запитав він остро.

- Свиню, проше ласки пана,- покірно відповів господар.

- Та я й сам бачу, що се свиня, але як ти везеш її? Га! Чи не бачиш, що бідній худобині від посторонка геть попухли ноги? А, ти, лайдаку, а, ти, непотрібе, чи ти не знаєш, що не вільно так мучити бідну скотину?

Сеє мовлячи, панисько наблизився до свині і своїм ножем розтяв на ній посторонки так шпарко, що в поспіху покалічив свинячі ноги.

- Марш на поліцію! Мусимо тебе покарати як слід! - кричав невмолимий панисько і свинячий освобідник.

Хлоп сидів переляканий, як задеревілий, на возі; він почав було випрошуватися у сердитого паниська, але де тобі, сей ані слухати не хоче! Але хлопова жінка була, видно, догадливіша. Вона зміркувала, як спекатися біди. Поки там її чоловік перемовлявся з неподатливим паном, вона витягла з-за пазухи червону хустину, пошпорталася в ній якусь хвилю, видобула зав’язаних у однім її розі 20 крейцарів (вона, певно, два дні гірко робила і голоду намлілася, поки заробила їх!), втиснула їх неподатливому паниськові в жменю і почала тоді й собі ж просити його разом із чоловіком. Аж тепер неподатливий панисько потроха зм’як і промовив.

- Ну, сим разом ще вам дарую і пущу вас вільно, але пам’ятайте собі се, доки життя вашого!

Під час тої пригоди я зі своїм возом від’їхав