Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1900-1916), Франко І. Я.

зневіру далеко від себе!

Біль наш і сумнів на сміх, слізьми облитий, змінім.

 

IV. «Стаяли живо сніги…»

 

 

Стаяли живо сніги, розірвала морозні окови

Річка і вниз понесла, повінню грає в руслі.

Зм’якла землі заморожена шкіра і руном шовковим

Сонячний усміх палкий швидко її покрива.

Гай ожива, і хоч голим ще гіллям махає до сонця,

Та на гілках уже скрізь поналивало бруньки.

В селах лише ще, здається, зима коморує: не чути

Радісних криків дітей, гейкання плугатарів,

Мокро ще в полі, нема для худоби ще паші на лузі;

В стайні худібка стоїть, трухлу солому гризе;

Діти у затхлих хатах ще сидять, визирають у вікна,

Личка бліді, лиш горять очка, немов вугольки;

Тужно крізь шиби мутні визирають вони на подвір’я,

Німо питають: коли висхне болото грузьке?

Сонце, коли ж ти осушиш поля, і луги, і обори?

Швидко з обслонок липких випустиш гладишу цвіт?

Сонце сміється, і небо сміється блакиттю і вабить

Бідних із хати на світ, вабить зрадливо дітей.

Босі, в одних сорочках вибігають вони і назустріч

Сонцю і небу несуть радощів рій і надій.

Але з Хребта-гори ще потягає проймаючий вітер,

Криє ще маска весни злюще жало зимове.

Виснажене нерухливим чапінням у запічку, й постом,

І ще повітрям душним у нездорових хатах,

Тіло дитяче тремтить під тим подихом вітру зрадливим,

І повертають до хат діти, немов качани.

Личка поблідли ще дужче, посиніли руки і ноги,

Тільки головка пала, очі ще дужче горять.

Ніччю ж музика нова: шкандибає від хати до хати

Сум і жура: дифтерит, коклюш і тиф черевний.

 

V. «Щезла з Хребта-гори вже…»

 

 

Щезла з Хребта-гори вже сніговая блискучая кучма,

І святий Юрій убив злого дракона - мороз.

Радісно бузьки до дня клекотять на стодолі; під стріхи

З глиною в дзьобах дрібних шмигають скрізь ластівки.

На пасовиську рябиться худоба, і бігають діти

Ті, що їх чудом якимсь ще не замів дифтерит.

Звільна, немов мурашки, розриваючи землю розбухлу,

Ледве волочачи плуг, лізуть конята худі.

Також і я, давши дань свою демону злої хороби,

Вперве на світ виходжу, ледве ногами плету.

Крутиться ще голова, і трясуться коліна і руки,

Наче крізь сито лише бачу довкола я все.

Але зцілющим бальзамом у груди пречисте повітря

Ллється, й тепло весняне так і підносить мене.

І у зболілому серці - зболілому видом отсеї

Нужди, і горя, і сліз, що зветься руським селом,-

Теплі, гуманні чуття постають, і вітаєш, як брата,

Все, що живе на землі, любиш, голубиш усе…

Навіть на тих, що…

 

 

 

В АЛЬБОМ П[А]НІ О. М.

 

 

У безсонну ніченьку.

Де сум - твій товариш,

Скільки передумаєш,

Скільки перемариш!

 

Всі прожиті радощі,

Всі пробуті муки

Йдуть, мов тіні тихії,

Держачись за руки.

 

Йдуть, сміючись, плачучи

Не о власних силах,-

Мрія-бо тужливая

Їх несе на крилах.

 

Та мені в борбі важкій

З темними думками

Навіть у країну мрій

Шлях заріс тернами.

 

Криворівня, дня 24 серпня 1902

 

«Недаром сказано…»

 

 

Недаром сказано: голодний лях свистить,

А жид підспівує, а русин жінку б’є.

 

Муляр Никифор рано встав: гуркотання

Його збудило невгамовне в животі.

Він злий був. У нужденній буді, де він спав,

Було так душно, брудно, гидко; жінка так

Хропла, простягшись на долівці; в сутінку

Її лице пожовкле та поморщене,

Розпатлане волосся, синії уста -

Все те його дразнило, бридилось йому.

Штовхнув її, не думавши. Прокинулась

І крикнула сердито: «Ти здурів, старий?»

Той голос, ті слова, оте лице її

Сердите гірше ще розсердило його.

Відбуркнув; не змовчала жінка, бо й її

Крутив нутро той самий гість докучливий,

Неситий голод. «Лежню! - крикнула.- Отсе

Два тижні вже страйкуєш! Що ти думаєш?

Вже третій день ні кришки хліба не їмо!

А він ще штовхається! Краще б ти волів

Повіситись!» -

«Мовчи, стара!» -

«Мовчати ще?

Ні, я ревтиму, я кричатиму, щоб бог

У небі вчув! Се ж мука жить отак!» -

«Мовчи!»

Та розходилася стара! Вся злість її,

Все горе вбогого життя, нестатки всі,

Всі ночі неспані, пролиті сльози, всі

Розбиті плани, неосяжні радощі -

Все те прорвалося тепер, немов потік,

Що вирве гать, клубиться, і реве, й бурлить.

Вона кричить, і плаче, й лається, й клене;

Живіт порожній, мов пневматика, збільшав

Рухливість, силу й острість язика її.

Не видержав Никифор, сам стиснувсь кулак,

Сама рука знялась - і він не стямився,

Як жінка впала з попідбиваним лицем,

Як сині губи кров’ю закрасилися…

Він плюнув і пішов, щоб не дивитися

На всю ту нужду.

«Щоб я радше здох,

Ніж мучитись отак!» - крізь зуби воркнув він.

 

І йшов на ринок. Пощо? Надіявсь чого?

Два тижні вже ходив туди щоранку він

І з іншими голодними й обдертими

Вистоював ямки тут перед ратушем.

Слідив голодними очима, як ішли

До магістрату депутації просить

Голодним праці і, вертаючи, усе

Впевняли: «Люди, будьте лиш спокійнії!

Пан президент готов усе зробить для вас!»

Ах, кілько раз він чув уже ті впевнення!

Бували й зміни: інколи впевняв про се

Намісник; чутка йшла, що навіть сам

Міністер має вдатися в се діло. Лиш

Потрібно, щоб вони спокійні, знай, були.

Ох, він спокійний! Боже, як спокійний! Він

У гробі б рад спочити, щоб не докучать

Нікому й щоб йому