Джек Лондон - Білозуб, Джек Лондон

- Генрі,- вів своєї Біл,- я не хочу сказати, що всі були собаки, але по одній рибині з’їли семеро...

Генрі перестав жувати, подивився через вогонь і полічив собак.

- Їх тільки шестеро зараз,- сказав він.

- Я бачив, як один біг по снігу,- відповів Біл із спокійною впевненістю.- Тоді було семеро.

Генрі глянув на нього співчутливо.

- Я буду страшенно радий, коли ця подорож скінчиться,- зауважив він.

- Що ти цим хочеш сказати?

- А те, що оцей наш вантаж впливає на твої нерви, і тобі ввижається невідь-що.

- Отож і я подумав,- відповів Біл повагом.- Коли я побачив, що він побіг, то зразу глянув на сніг. На ньому були сліди. Я полічив собак - усі шестеро були на місці. Сліди ті й досі на снігу. Коли хочеш, можу показати.

Генрі не відповів нічого й мовчки жував собі. Упоравшись із вечерею, він запив її кухлем кави й утер рота верхнім боком долоні.

- Отже, ти гадаєш, це був...

Його перебило протягле сумне виття звідкись із темряви. Генрі спинився, прислухався і, махнувши в той бік рукою, докінчив:

-... один із тих?

Біл кивнув головою.

- Нехай мені очі повилазять, коли я думаю інакше! Ти сам бачив, як гризлися собаки.

Виття дужчало й лунало тепер з усіх боків, тиша перетворилась на пекельний галас. Перелякані собаки, збившись докупи, тиснулися так близько до вогню, аж їм займалася шерсть. Біл підкинув у вогонь хмизу й запалив люльку.

- Щось ти зовсім зажурився, Біле,- сказав його товариш.

- Генрі...- Біл якусь хвилину в задумі пахкав люлькою.- Я оце думаю, Генрі, що він куди щасливіший, ніж ми з тобою.- Він показав на третього чоловіка, постукавши пальцем по труні, на якій вони сиділи.- Як ми з тобою, Генрі, помремо, то добре ще, коли нас закидають камінням, щоб собаки не розтягли.

- Ну, ми не те, що він: у нас нема ні близьких людей, ні грошей,- промовив Генрі.- Хто б це нас поволік ховати в таку далечінь.

- Ніяк не доберу, Генрі, чого такий чоловік, як оцей, що на батьківщині в себе був лордом абощо і ніколи не мусив дбати ні про їжу, ні про одяг,- чого він зашнипився сюди, на цей богом забутий край світу? Цього я ніяк не збагну.

- Еге, сидів би вдома, то дожив би до глибокої старості,- погодився Генрі.

Біл розкрив рота щось сказати, але передумав і лише мовчки показав на стіну темряви, що обступила їх з усіх боків. Обриси годі було розгледіти в мороці ночі,- видно було тільки пару очей, що горіли мов жарини. Генрі показав головою на другу пару, на третю. Їх уже багато, і вони кільцем оточили табір, пересувалися з місця на місце, гасли і тут-таки знову спалахували.

Неспокій собак дедалі більшав, і раптом, охоплені сліпим жахом, вони щільно присунулись до вогню, полохливо тиснучись і припадаючи людям до ніг. Продираючись уперед, один собака потрапив у вогонь і заскавучав з болю та ляку, а в повітрі запахло смаленою шерстю. Кільце миготливих очей ворухнулося на мить і трохи відступило далі, але коли собаки заспокоїлись, знову опинилося на тому самому місці.

- Оце біда, Генрі, що набоїв у нас мало.

Біл, докуривши люльку, допоміг товаришеві розстелити хутра та укривало на ялиновім гіллі, що він розклав поверх снігу ще перед вечерею. Генрі щось пробурчав і став розв'язувати мокасини.

- Скільки, кажеш, набоїв у тебе лишилось?

- Три,- була відповідь.- А зараз би згодилося й триста. Тоді б я показав їм, клятим!

Він сердито посварив кулаком туди, де світились очі, і дбайливо поставив свої мокасини біля вогню.

- Та хоч би вже цей мороз пересівся! - заговорив він знову.- Ось уже два тижні все п’ятдесят градусів. І чого це я подався в цю подорож? Не до душі вона мені, Генрі. Щось воно не зовсім гаразд. Коли б уже швидше приїхати, і хай йому грець. Оце б сиділи тепер коло вогню у форті Мак-Гері й грали б собі в крибедж. Добре було б!

Генрі тільки пробурчав щось і заліз у свою постіль. Він уже засипав, коли товариша збудив його.

- Слухай, Генрі, коли той чужий приходить їсти рибу, то чого ж собаки не кидаються на нього? Ніяк не можу цього втямити.

- Ти щось занадто нетямкий став, Біле,- почув він напівсонну відповідь.- Раніш я не помічав цього в тебе. Краще мовчи й укладайся, а завтра встанеш здоровісінький. У тебе печія, тож ти й не маєш спокою.

Вони спали поряд, під одним укривалом, і важко дихали обоє. Вогнище вже догорало, і кільце світлистих очей, яке оточувало табір, змикалось дедалі тісніше. Коли якась пара очей присувалася занадто близько, собаки, що полохливо трималися купи, зчиняли сердите гарчання. Один раз вони навіть Біла розбурхали. Обережно, щоб не збудити товариша, він виліз з-під укривала й підкинув ще хмизу в огонь. Коли полум’я розгорілось, кільце очей відсунулось далі. Погляд Білів спинився випадково на собаках. Він протер очі й хвилину пильно дивився на них, а потім знову заліз під укривало.

- Генрі! - гукнув він,- Генрі!

Генрі застогнав, прокидаючись, і спитав:

- Що там?

- Нічого,- була відповідь,- тільки собак знову семеро. Я оце допіру перелічив.

Генрі буркітливо сприйняв цю новину, а тоді захріп і знов уже спав.

Вранці він підвівся перший і розбудив товариша. Була вже шоста, але до світанку залишалося ще три години. Поки Біл згортав постіль і вкладав речі на санки, Генрі заходився поночі готувати сніданок.

- Слухай, Генрі,- раптом озвався Біл.- Скільки, ти кажеш, у нас собак?

- Шестеро.

- А отже ні! - заявив переможно Біл.

- Знову семеро? - спитав Генрі.

- Ні, п’ятеро. Один десь дівся.

- Що за чортівня! - сердито вигукнув Генрі і, покинувши сніданок, пішов лічити собак.

- Твоя правда, Біле,- сказав він.- Феті зник.

- І не помітили як. Шукай тепер вітра в полі.

- Оце не щастить,- зауважив Генрі.- Вони його живцем проковтнули. Я певен, що він скавучав