Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

А розвиток дії! Свого часу я написав кілька пригодницьких романів, але в усіх них разом не було стільки дії, як у «Серцях трьох». Зате я знаю тепер, чому кінематограф має такий успіх. Я знаю, чому «Панів Барнсів із Нью-Йорка» й «Гончара з Техасу» продають мільйони примірників. Я знаю тепер, чому незграбна промова якого-небудь кривляки притягне під час виборів більше голосів, ніж найкращі думки, що їх висловить на письмі людина воістину державного розуму.

Це й справді була цікава для мене спроба - переробка на роман Годардового сценарію, і спроба вельми повчальна. Вона примусила переглянути мої раніше вироблені соціальні погляди, дала їм цілковите освітлення і заклала нові підвалини. Після цієї спроби в новій для мене царині я глибше, ніж досі, зрозумів душу загалу і краще, ніж будь-коли, збагнув значення наочності, що з неї користуються демагоги, збираючи більшість голосів самим тільки вмінням опанувати душу виборчої маси. Я дивуватимусь, коли ця книжка не матиме широкого збуту («Показати здивування», сказав би містер Годард або - «Показати широкий збут»).

Коли можна вважати, що «Серця трьох» - витвір співробітництва, то це чудове співробітництво. Та ба! Боюся, що такі спільники, як містер Годард, трапляються лиш один на мільйон. Ми ж бо не перемовилися з ним жодним словом, ні разу не сперечалися. Але ж тоді виходить, що й я теж чудовий спільник. Хіба не я покірно, беззастережно дозволив йому «показувати» все, що завгодно, протягом п’ятнадцяти картин сценарію, тисячі трьохсот сцен та тридцяти одної тисячі футів плівки і, нарешті, ста одинадцяти тисяч слів літературної обробки? А тепер, закінчивши свою роботу, я волів би й не починати її, бо мені кортить прочитати «Серця трьох» самому й пересвідчитись, що роман легко читати. Мене це страх як цікавить. Дуже.

Джек Лондон

Вайкікі, Гавайські острови,

23 березня 1916 року.

ПОПЛІЧ, СПИНАМИ ДО ЩОГЛИ

(Піратська пісня)

Хто шукає щастя й долі,

Слухайте, до вас кажу,

Ви їх знайдете на морі.

Як знайти,- я розкажу.

Вітер рве й шумує хвиля,-

Та байдуже все це нам.

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

Принесіть ножі й пістолі,

Ми їм гарту завдамо!

Облавок з гармат потрощим,

Геть усіх розженемо.

Пограбуймо пасажирів,

Хай дарують нам вони.

Не покривдимо матросів,

Киньмо кров лиш старшині.

Корабель уже під нами;

От, ми чосу їм дали!

Скарби та жінок забрали,

Решту до ноги звели.

Вітер рве й шумує хвиля,-

Та байдуже все це нам.

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

Джордж Стерлінг 2

Цього пізнього весняного ранку події в житті Френка Моргана чергувалися з надзвичайною швидкістю. Коли вже хто мав незабаром устряти в жахливі, трагічні пригоди в Новому Латинському Світі, 3 що нагадували стародавні або середньовічні мелодрами, то це саме Френк Морган, і Доля не барилася з ними.

Проте йому й на думку не спадало, що десь щось готується для нього, та й сам він навряд чи був за причину всіх тих подій. Згаявши значну частину ночі у грі в бридж, Френк пізно встав, поснідав помаранчами з кашею і подався до бібліотеки - суворої, зі смаком умебльованої кімнати, звідки його батько недавно ще керував неосяжними й різноманітними справами.

- Паркере,- звернувся Френк до служника, що лишився від старого Моргана,- чи не помічали ви, щоб покійний хазяїн погладшав в останні роки життя?

- Ні, сер,- відказав той з належною запобігливістю добре вимуштруваного челядника і водночас мимоволі зміряв поглядом чудову постать юнака.- Ваш батько, сер, завжди був худорлявий і завжди однаковий - широкий у плечах, з високими грудьми, маслакуватий, а проте сухорлявий і стрункий. Завжди сухорлявий. Коли його поклали на стіл, не один тутешній молодик міг би посоромитися за свою постать. Він дуже дбав про себе і з самого ранку ще в ліжку робив фізичні вправи по півгодини щодня, і ніщо не могло стати цьому на перешкоді. Він називав це своєю релігією.

- Він і справді мав чудову постать,- байдуже мовив Френк, роздивляючись телеграфний апарат і численні телефони, що повстановлював тут ще батько.

- Чудову! - захоплено погодився Паркер.- Худорляву й аристократичну, дарма що в нього були такі плечі, і груди, і кістки. І ви дістали все це в спадщину, сер, але в ще досконалішій формі.

Молодий Френк Морган, що успадкував від батька не самі тільки м'язи, а й багато мільйонів, задоволено відхилився на спинку величенького шкіряного крісла, простяг ноги, як лев у зоопарку, ущерть повний сили й свідомий її, і кинув оком на заголовок ранкової газети, де сповіщалося про новий зсув у Панамському каналі.

- Якби я не знав, що з нами, Морганами, такого не буває,- позіхнув він,- то давно б уже був погладшав із цього життя. Правда, Паркере?

Літній служник здригнувся, зачувши несподіване після довгої мовчанки запитання, і не відразу спромігся на відповідь.

- Так, сер,- нарешті сказав він.- Тобто я думаю... ні, сер. Ви тепер саме маєте якнайкращий вигляд.

- Ніскільки,- впевнено заперечив Френк.- Правда, я, мабуть, не набираю ще тіла, але, безумовно, розпестився.

- Так, сер... чи пак, ні, сер. Ви й тепер достеменно такий, як були три роки тому, коли повернулися з коледжу.

- І вибрав байдики за фах,- засміявся Френк.- Паркере!

Паркер шанобливо застиг на місці. Проте його хазяїн замислився, немов розв'язуючи якесь надзвичайної ваги питання, і щипав коротенькі щетинкуваті вуса, що їх віднедавна почав запускати.

- Паркере, я йду ловити рибу.

- Слухаю, сер.

- Я виписав собі кілька вудок. Прошу, перегляньте їх і доведіть до ладу. Мені здається, що найкраще буде, коли я поїду тижнів на два кудись у ліс. Бо як залишуся тут, то напевне почну гладшати й уведу в неславу ввесь