Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

— Ви давно не зустрічали сусідки? Як її? — звернувся до Гальчинської.

— Людмила Йосипівна її звуть, — сказала сусідка. — Давно не бачила… Я нездужаю і вже кілька днів не виходжу.

— Будете за поняту… — сказав лейтенант. — Ну що ж, спробуємо… — Він витяг з кишені низку ключів на шкіряному паску, довго шукав потрібний.

Зрештою знайшов якогось, схожого на відмичку, і, поморочившись біля замка, відчинив його. Але був у дверях іще й другий, з ним ніякі відмички не могли звладати, і Кучеренко попросив у сусідки Гальчинської якоїсь сокирки. Та метнулась у свою квартиру і винесла важкий, старовинний, видно, давно не вживаний, сікач.

Лейтенант підсунув його під замок і після багатьох зусиль вивернув. З розчахнутих дверей відразу пахнуло таким смородом, що навіть Кучеренко заточився. У передпокої, мало не на всю його довжину, лежало розпухле тіло мертвої жінки, яке уже почало розкладатися, і великі зелені мухи купками сиділи на обличчі.

Племінниці померлої застигли на порозі. Гальчинська заридала, а старша, Шура, не могла зрушити з порога і стояла мов скам'яніла з розширеними від жаху очима. Смерть, хоч би в якому вигляді з'являючись перед очима, породжує в душі людини сум'яття і страх, але ось у такому, як зараз, — роздуте до потворних розмірів тіло, мухи і, найогидніше, — голі, товсті, наче слонові, ноги з-під задертої при падінні спідниці, — не тільки обсипала морозом, а й викликала шок. Паралізовував волю й тяжкий, солодкуватий трупний дух розкладу, який забивав подих і викликав нудоту.

— Так і є, померла давно. — Скільки було їй? — закашлявся Кучеренко, обережно підступаючи до трупа. Він був гидливою людиною. Від самого дитинства. І боявся вигляду смерті. Адже сама смерть ніколи не вмирає, вона завжди жива і, навіть приходячи до чужих, при випадковій зустрічі зиркає і у твої очі, натякаючи на майбутнє, жахливо виганяючи з твоєї душі будь-які проблеми, турботи, роблячи їх дрібними і несуттєвими… «А ось і я! — ніби нахабно всміхається вона. — Не забувай!» Він і не забував, думки про неї ставали усе настирливішими, хоч був ще нестарою людиною.

Тому Кучеренко й не пішов вчитися на медика, хоч юнаком мріяв про білий халат і професорську шапочку. Він і на похорони ніколи не ходив, не проводжав в останню путь друзів, і коли випадково чув траурну музику, звертав на іншу вулицю.

Зараз у цій задушній темній кімнаті біля мертвої жінки він і справді забув про всі свої кривди, про недосяжну третю зірочку на погони, — все на якийсь час втратило свій сенс.

— Скільки їй було? — не підходячи близько до мертвої, повторив запитання лейтенант.

— За сімдесят, — відповіла крізь сльози молода Гальчинська. — О боже мій, боже, — прорвало її, і вона затужила тонким голосом: — Могла б іще жити, могла б іще!.. Була енергійна, життєлюбна, молода душею… Тітонько рідна, — голосила вона, — що ж ти наробила?! Як же ти нас покинула… Люба наша, ріднесенька…

Шура Хоменкова, теж тихо плачучи, узяла Гальчинську під руку. Слідом за лейтенантом вони, минаючи труп, обережно ступнули в глиб квартири. Сусідка, проте, так і не зійшла з порога. Затуляючи рукою носа, похмуро і водночас ніби задоволене дивилася на мертву і час від часу оглядалася, пориваючись утекти подалі від цього лихого місця.

Старша племінниця перестала плакати і оглядала кімнату, немов уперше потрапила до неї. Лейтенант миттю оцінив обстановку затишної, гарно умебльованої однокімнатної квартири, задоволено відзначив про себе, що речі вкрито шаром пилюки, — отже, нікого у хаті від дня смерті господині не було.

Дійшовши такого висновку, він набрав номер телефону моргу і, назвавши себе, попросив забрати труп померлої.

— Я зараз випишу направлення, — поклавши трубку, звернувся до заплаканих жінок. — Приїде машина. Ви почекайте… Тоді замкнете квартиру ось цим, — не побачивши ніде ключів і не бажаючи лізти у кишені до трупа, він почав від'єднувати від своєї шворки одного ключа, — він підходить. Ключ привезете мені в управління. І знайдіть її паспорт.

З цими словами, кашляючи, він витяг з планшета папір і, притуливши планшет до стінки, заповнив на ньому документ для моргу, віддав його Гальчинській і квапливо покинув квартиру.

Люція випросталася і сердито поглянула на господаря «Едельвейса»:

— Не лізьте, Артуре Христофоровичу! Дайте хоч посуд домити.

Чоловік не вгавав. Він був червоний, очі стали масними.

— Та вам що, припекло, пане Гіллере?! Майте совість!

Гарненька Люція була вдячна знайомому фольксдойчу, що дав їй роботу, але така хтивість!

Дівчина різко відштовхнула його мокрими руками і вибігла у залу. Артур Христофорович кинувся за нею і там серед порожніх столиків з піднятими догори ніжками стільців почав цілувати її заюшене слізьми лице, нишпорячи водночас жадібними руками по благенькому ситцевому платтячку.

— Та що ви, що ви! — боронилася Люція, з ненавистю відчуваючи, як товчеться гарячий грудкуватий ніс хазяїна в її лице, як його пальці, немов прудкі пацюки, добираються під плаття, як тяжкий дух його немитого тіла забиває подих. — У залі!.. Ще побачить хто!..

Зрештою вона не витримала і відштовхнула насильника. Той заточився і мало не впав на столик.

— Ах, так! Стерво ти! — розлютився розпашілий хазяїн. Він не кричав, не тупав ногами, хоч почути його у порожньому зранку кафе ніхто не міг. Він сичав, як гусак.

— Вижену на вулицю, знову потрапиш на біржу, а звідти дорога в ешелон. Тоді згадаєш мене!..

І зал, і стільці, і сам хазяїн втрачали крізь сльози чіткі обриси, і Люції здавалося, що перед нею якийсь смердючий цап, а не людина.

Вона нічого не сказала у відповідь. Спочатку злякалася погрози хазяїна. Але потім подумала, що слова його й погрози пусті. Не вижене! Де знайде таку покірну служницю, що за самий хліб і на сцені співає, і прибирає у кафе, і посуд миє… служниця на всі руки. І офіцери, які приходять щовечора до «Едельвейса», заглядаються на неї. Не вона за його спиною, а він за її, — бо