Олександр Васильович Донченко - Карафуто, Олександр Васильович Донченко

— Інго, ти повторюєш думки моїх товаришів-однокласників, а сама не хочеш мене узнати ближче. Я — лірик, це правда. Я глибоко відчуваю красу природи, красу людських почувань. Пам'ятаєш, як казав наш завпед: «виховуйте почуття»? Я — поет! Я, може, навіть пишу вірші. Але хіба це значить, що я «розкисаю»? Ти погано мене знаєш, Інго.

— Яка довга тирада! В такому разі ти насамперед повинен повернутись до мого справжнього імені. Мене звуть Іра. Інга — це твоя вигадка.

— Що тут поганого? В цьому слові якась солодка романтика, тривожна любов, морські хвилі… Інго, невже ти мене забудеш?

— Володю, який ти… Думаю, що не забуду. А ти?

— Інго!

— Зрозуміло без слів.

— Я бачив, як ти посміхнулась! Ти смієшся з мого почуття!

— Володимир!

— Зрозуміло… без слів.

З-за дахів і дерев викотився червоний місяць. Інга й Володя сиділи, взявшись за руки. Нічна прохолода виповзала з кущів. Інга придивилась до годинника.

— Володю! Друга година! — з жахом сказала дівчина.

Вона провела його до хвіртки. Володя побачив біля вікна драбину.

— Хто це на дах лазив?

— Я. Але не на дах. Драла сьогодні галок. Звили кубло просто над моїм вікном.

— Що ти кажеш? — зупинився хлопець. — Ти видирала гнізда галок?

— Ну да, галок. Цілий день годують малечу — крик, гам. Я не могла працювати.

— Ти повбивала пташенят?

— Поїла кішка.

Володі перехопило дихання. Він не знав, що насправді було інакше: Інга поставила драбину для того, щоб покласти в гніздо галченя, яке випало звідти.

— Інго… Це ж страшна жорстокість. Як ти могла? Невже ти така безсердечна?..

Вона якусь мить мовчки спостерігала його бліде, освітлене місяцем обличчя.

— Ці галки заважали мені працювати. Розумієш?

— Працювати? Подумаєш, який професор! Дев'ятикласниця…

— Ой-ра! Перейшла в десятий, як і ти. І пам'ятаю, як ти здригнувся, коли довелося в лабораторії різати жабу. Уявляю, що було б з тобою, коли б ти побачив, скажімо, пораненого бійця, побачив кров. До речі, ти й досі не обрав собі професію?

— Вагаюсь, Інго. Ти будеш лікарем, а я… Тягне до музики. Може, в консерваторію? І поетом бути теж не погано. Або геологом.

Інга зареготала.

— Я зараз визначу твою майбутню професію: ніжно-ліричний кролик!

Володя шарпнувся:

— Я нікому не дозволю себе ображати! Чуєш, Інго? А галченята…

— Галченята — дурниці. Чудак. Не можна було працювати, робити корисну людську справу.

Він подумав.

— Знаєш, ти трохи… ну, як це сказати? Демонструєш свою різкість, підкреслюєш свій, — Володя посміхнувся, — твердокам'яний, залізобетонний характер, наївно думаючи, ще це тобі властиве. А мене вважаєш за сентиментального, м'якотілого…

— Клас черевоногих, група молюсків!

— Не жартуй! Я цілком серйозно, Інго. Завтра я від'їжджаю. Сахалінська тайга — це не весела прогулянка. Може, я…

— Може, ти злякаєшся гнусу, трясовини, ведмедів… Побачимо. Через два місяці я тебе чекаю.

— Побачимо, Інго. Прощай!

— Будь здоров, Володю. Не гнівайся, але ти мене не переконав, і я думки про тебе не змінила. Взагалі, я не розумію навіть, за віщо ти мені подобаєшся?

Вона висмикнула пальці з його руки, крутнулась і зникла. Володя стояв, нічого не розуміючи. Інга повернулась хутко.

— Це тобі.

Вона подала здивованому й розчуленому хлопцеві сонну, мокру від роси троянду.

Крізь вранішній серпанок туману синіла бухта. Сходило сонце, і далекі скелясті береги острова Аскольда тремтіли в рожевих бурунах.

Різноголосий гамір на пристані раз у раз прорізали басовиті й призивні гудки пароплавів, скрегіт якорних ланцюгів, удари парового молота. Швендяли китайці в білих фартухах з кошелями на голові, газетчики-хлопчаки поринали в юрбу, вигукуючи назви газет. Горбатий кореєць продавав зелені м'ячі. М'яч стукався об сірий асфальт, підскакував вище голови, і кореєць ловив його швидким і вправним рухом руки.

— М'яш! М'яш! — вигукував він, крутячись у заклопотаному натовпі пасажирів, матросів, вантажників.

Туман рвався, як павутиння, білі його клоччя — легкі, мов хмаринки, танули над Золотим Рогом. Бухта міняла свій колір — з синьої вона стала зеленою, як морські водорості. Свіжий вітерець дув на воду, вона мружилась під його грубою ласкою, і жмури, від яких рябіло в очах, розбігались до самого берега.

З трепетливим серцем Володя зійшов трапом на палубу. За кілька хвилин «Сибіряк» вирушить у далеку путь. Цей невеличкий, добре обладнаний пароплав мав приставити на Північний Сахалін радянську геологічну експедицію на чолі з батьком Володі — академіком Дорошуком. До Володі долинали останні слова команди, тупіт ніг, м'який і ледве чутний шум машини, схованої в глибокому нутрі пароплава.

З палуби було видно все чудове місто. Воно здіймалося над бухтою вище й вище, тераса над терасою, воно наче пливло, як велетень-корабель, у прозорому, скляному повітрі. Чиясь рука лягла юнакові на плече.

— Милуєшся, сину?

Це був батько. Він поправив на носі золоте пенсне і став поруч з Володею.

— А справді, яка краса!

«Сибіряк» дав останній гудок і повільно рушив. Він обережно плив серед численних яликів та китайських невеликих човників-шампунок, які сновигали сюди й туди як водяні комахи. Нове, незвідане ще почуття заполонило Володю. Це була його перша далека подорож, попереду були нові береги, нові люди.

Як радісно! Володя дихав поривчасто, глибоко, і, як завжди це бувало з ним у хвилини зворушення, на щоках з'явився рум'янець, нижня губа злегенька затремтіла.

Юнак жалкував, що не зможе на довгий час залишитися в тайзі. Батько працюватиме з експедицією цілий рік, а Володі вже через