Нікіфор Гірняк - ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк

На цьому становищі я перебув до половини листопада 1919 р., тобто до виїзду Уряду УНР з Кам'янця Под. Тоді губерніяльний комісар Поділля М. Кондрашенко пропонував мені виїхати в ним до Відня, куди подався Диктатор Галичини, і запевнив мені пашпорт з візою румунського уряду та кошти на подорож. Але я подякував йому словами: «Дуже вдячний вам, пане комісаре, за вашу приманливу пропозицію, одначе я не мав би лиця гамнути в вічі галицькому стрільцеві, коли б покинув нашу армію в її тяжкому становищі та шукав захисту в безпечному місті».

Разом з Урядом УНР я переїхав тоді через Чорний Острів, Староконстантинів до Любару; там я був свідком бунту «отаманів» Волоха, Божка й Данченка, ліквідації корпусу Січових Стрільців у Чарториї та виїзду частини Ууряду до Польщі. Звідти я подався разом із д-ром Іваном Макухом, що теж не хотів їхати за кордон і покидати нашу армію, до місця постою Начальної Команди УГА. По дорозі ми спинилися на деякий час у Хмельнику, що в його районі перебував тоді штаб повстанчого ватажка Шепеля. Там ми бували на нарадах діячів партій СР-ів і СД-ів у справі адміністрації незайнятих ворожими військами земель України (коло одного мільйона душ населення). Разом з Макухом, Ф. Конаром і ін. я входив у Крайову Раду, а потім у Раду Республіки, вибрану в Хмельнику.[12]

В половині грудня я прибув до Вінниці, місця постою Начальної Команди УГА. Від тієї хвилини я був з УГА до її розпаду, що стався при кінці квітня 1920 р. під час наступу Пілсудського з Армією УНР на Україну.

Обставини склалися так, що мені довелося бути співтворцем союзного договору УГА з большевнками й виконувати відповідальні обов'язки. Я мусів очолити Вінницький ревком УГА і був, сказати б, в осередку подій. По ліквідації цього ревкому я був головою Галицької Секції Політвідділу 44-ої червоної дивізії, до якої були приділені УСС. В травні 1920 р., як делеґат бриґади УСС, я брав участь у четвертому Всеукраїнському З'їзді Рад у Харкові. Там при допомозі товаришів зброї та комісара М. Кручинського мені вдалося домогтися реабілітації та припинення червоного терору проти галичан, що його провадили большевики по подіях на фронті у квітні 1920 р.

Під час наступу червоних на Польщу мене приділили до штабу 14 армії, що наступала на Галичину. В Тернополі я мав нагоду живими очима бачити централістичну московську політику Затонського в Галичині, яку піддержували його споборники, так зв. «туркестанські комуністи» Мих. Левицький, Наваловський і Томкевич та Мих. Баран.[13]

Вернувшися щасливо додому після 8-літньої воєнної скитальщини, я не наважувався публікувати моїх переживань під большевизмом, щоб не наражати на небезпеку тих моїх товаришів зброї, які співпрацювали зі мною й залишилися в Радянщині. Я не спростовував навіть того, що писали інші мемуаристи, хоча перо саме просилося в руку. А тепер, на старості літ я хотів би передати майбутнім поколінням мої переживання й спостереження за час союзу УГА з червоною армією і дати нашому історикові провірені (в межах можливости) факти, які поминули або занадто поверхово згадали наші мемуаристи. Тим і спростовую те, що розповідає про УГА І. Мазепа, в своїй цінній праці «Україна в огні й бурі революції». Його помилки сталися наслідком браку вірних інформацій про нас у тих місяцях, коди він працював конспіративно в Україні й не мав безпосередніх зв'язків з нами. Невірно певеповідає історію союзу УГА з большевиками також ген. Ол. Удовиченко на 140 ст. цитованої вище праці.

* * *

Я цілком свідомий того, що ця моя праця, як і всяке людське діло, не в досконала і має деякі огріхи, але ж вона писана з перспективи 40 років, і я не мав можливости використати всі ті матеріали, які в інших умовах можливо було б використати. В наслідок воєнних подій утратилися мої особисті записки й мій архів, а ще раніш пропали всі матеріяли про працю Вінницького ревкому УГА: протоколи засідань, ориґінал договору, укладеного між нами й большевиками, все листування, наші публікації — відозви, газети «Червоний Стрілець» і «Комуніст Прикарпаття», накази, інструкції та розпорядження Ради Наркомів Галицької Соціялістичної Радянської Республіки. В процесі моєї праці мені довелося користуватися записками й спогадами моїх друзів; я використав усі приступні для мене джерела, які появилися друком. Усе це мусило відбитися на формі праці, а де в чому й надщербити її зміст. Спокійний тон моєї розповіді далеко не віддзеркалює глибоко хвилюючої дійсности тих важких часів. Наших чорних дум і турбот за долю УГА, які вганяли нам сон з очей, не сила передати людською мовою.

Прохаю Вш. Читача взяти до уваги ще ось який момент: сорок років тому наші думки, орієнтації й пляни серед тодішніх подій буди зовсім інші, як сьогодні, а тому не одному тепер неясні і де в чому незрозумілі. З цього мусять випливати критичні висновки на адресу автора й тих, хто провадив роботу в проводі Вінницького ревкому УГА. При оцінці подій того часу треба взяти до увага ту прогалину, яка витворилася в нашій визвольній акції по виїзді з України нашого державно-політичного проводу, очолюваного С. В Петлюрою та Є. Петрушевичем. За цю справу взялися молоді, недосвідчені військовики, в бажанні рятувати вашу збройну силу та продовжувати визвольну боротьбу України. Не в гонитві за особистими почестями або користями взялися вони за це відповідальне діло, а просто з конечности, бо не було кому за це взятися. Тому всі дії цих людей треба розцінювати з