Володимир Горбань - Легенда про Сокола

справжньою чоловічою справою… тяжкою, конкретною, рисковою! Щоб якщо кохав, то до смерті! Щоб прибив на місці, якщо зраджу його! Щоб…

– Тоді тобі треба було виходити заміж за якого-небудь контуженого майора, – посміхнулася Наталка, – а не за метросексуала та аристократа з дипломом журналіста-міжнародника.

– А ну його, – Оксана відчайдушно махнула рукою, – давай сьогодні нап’ємося?! Замовимо пляшку кон’яку… і додому припремося на бровах..

– Я не можу сьогодні, – Наталка загасила сигарету та з апетитом наринулася на салат, – у мене за пару годин побачення з Ігорем.

– Щаслива ти!

– Ага, щаслива, – посміхнулася Наталка, – він ще не відає, що в мене є син. Навіть не знаю, як йому про це розказати.

– Я теж не можу…

– Чого не можеш?

– Напитися сьогодні не можу! Обіцяла шефові ввечері в редакції з’явитися, Ось так – біда… останній день вересня… п’ятниця… наймиліша справа – напитися. Наталко, от скажи мені, чому ми не вільні люди?! От скажи мені, чому я не можу сьогодні напитися, ангажувати ось цього гарненького молодого студента – офіціанта та поїхати з ним на всю ніч до Південної Борщагівки в порожню бабусину квартиру?!

– А як же ж Альбертік?! – розсміялася Наталка.

– Та нехай йде він… на хутір метеликів ловити!

– Ти його зовсім не кохаєш?!

– Не знаю…

– Тоді, – Наталка припинила жувати, серйозним поглядом подивилася на Оксану та неголосно промовила, – тоді віддай його мені…

– Кого? – сторопіла Оксана.

– Його… Альбертіка.

– Ти це серйозно? – тут вже Оксана не втрималася та голосно розсміялася. – Навіщо тобі мій слізомий?! Забирай! Забирай його разом із його вічно незадовільною матусею, дядечком-мільйонером, квартирою у центрі Києва, автомобілем на заздрість усім, з його нудністю та комплексами неповноцінності! Забирай! – Оксана не могла зупинити сміх. Сміх нервовий та дуже невеселий.

– А я подарую тобі Ігорка! – також нервово розсміялася Наталка. – Він, до речі, з колишніх військових, майор.

Оксана миттєво перестала сміятися і, зщуливши очі, поглядом розлюченої левиці суворо заявила:

– Мені майор не потрібен! Мені потрібен тільки… князь!

– Генерал чи що?

– Ні, не генерал. Князь!

– Ти очуміла?! – Наталка випнула очі. – Який князь?! Принц на білому коні чи що? Знаєш, подруго, жінки, що у тридцять років мріють про принца або недорозвинуті, або погано закінчують. До того ж твій Альбертік і є принц на білому «Мерседесі», мрія будь-якої розумної жінки…

– Мені принц не потрібний…

– Ну, ти не від цього світу, подруго, якщо розкидаєш такими чоловіками! Щось з тобою не так. Ти ж розумна жінка!

– Добре, проїхали, – Оксана відсунула від себе тарілку і не стала їсти салат, але з великим жаданням прийнялася за каву. – А Альбертіка забирай! Можливо, тобі він яким-небудь чином буде у нагоді, подруго…

– Ти це серйозно, Оксано?!

– Цілком!

Наталка дужче за колишнє випнула очі. І спантеличено запитала:

– А як?

– Так дуже просто. Завтра вранці ми з Альбертом запланували поїхати на Рось. Це така річка, а на її березі неподалік від Білої Церкви туристична база одного з колишніх науково-дослідних інститутів. У тому НДІ колись давним-давно починав своє кар’єрне піднесення Альбертів батько. У Альберта до цього місця якась щеняча прив’язаність. У дитинстві він там кожне літо здоров’я набирався під пильним доглядом матусі. Сир їв, фрукти, гімнастикою займався, водними процедурами… Ми завтра рано вранці за тобою заїдемо…

– Навіщо? – злякалася Наталка.

– З собою візьмемо тебе на турбазу. Чудово проведемо вихідний день. Там у нас за котедж вже сплачено. Мені буде ніколи хазяйнувати, мені треба статтю дописати…а вам з Альбертом буде чим зайнятися тет-а-тет…

– Ти це серйозно??!

– Цілком, – Оксана загадково посміхнулася. – Заразом поближче і впізнаєш мого чоловіка. Впізнаєш у реальних побутових обставинах, який він рідкісний зануда, мамин синок та слинько…