Тагере Мафі - Знищ мене

До якого напрямку повернуті. Я мружусь у вранішньому світлі. Хтось знову підняв сонце і приколов його на небі, але щодня воно опускається трохи нижче, ніж напередодні. Сонце немов не надто уважні батьки, які помічають лише те, що видно. Воно ніколи не бачить, як його відсутність змінює людей. Як у темряві ми стаємо іншими.

Раптове шарудіння означає, що однокамерник прокинувся. Я обертаюся, немов мене знову застали за крадіжкою їжі. Це сталося лише раз, і батьки не повірили, коли я сказала, що крала не для себе, що намагаюся врятувати вуличних кішок за рогом, але батьки не могли й подумати, що я аж такою мірою людина, щоб турбуватися про якесь кошеня. Тільки не я. Не така, як я. Надалі вони ніколи не вірили тому, що я говорила. Саме тому я тут.

Мій однокамерник розглядає мене. Він спав повністю одягнений. На ньому темно-синя футболка й солдатські штани кольору хакі, заправлені в чорні черевики до гомілок.

Дрантя прикриває мої кістки, троянди пломеніють на обличчі.

Він розглядає моє тіло, його погляд повзе так повільно, що змушує моє серце калатати. Я ловлю трояндові пелюстки, коли вони опадають з моїх щік, пливуть навколо мене, видаючи моє нікчемне боягузтво.

Я хочу сказати: перестань дивитися на мене.

Перестань торкатися мене своїм поглядом, тримай свої руки при собі, будь ласка, будь ласка, будь ласка.

– Як тебе звати?

Порух його голови розколює землю навпіл.

Я завмираю. Моргаю й затамовую дух.

Він поворухнувся, і мої очі розлітаються на тисячі шматків, що рикошетять по кімнаті, полюючи на мільйони образів, мільйони митей, застиглих у часі. Поступово мерехтіння картинок припиняється; нагло зупинені в мертвому просторі спогади перетворюються на сумніви, вихор спогадів-сумнівів крає мою душу. .

Один різкий подих – і я повертаюсь назад у реальність.

– Чому ти тут? – запитую я в тріщин бетонної стіни. 14 тріщин на 4 стінах тисячі відтінків сірого. Підлога, стеля – усе з однієї брили каменя. Убогі каркаси ліжок, зварені зі старих водопровідних труб. Маленький квадрат віконця: скло надто товсте, його не розіб’єш. Мої сподівання вичерпано. Перед очима все пливе, вони болять. Пальці поволі скрадаються холодною підлогою. Я сиджу на підлозі, тут смердить кригою, металом і брудом.

Мій однокамерник навпроти, він підігнув ноги під себе, немов його черевики занадто блискучі для цього місця.

– Ти боїшся мене, – байдуже кидає він.

Мої пальці стискаються в кулаки.

– Боюсь, ти помиляєшся.

Можливо, я й брешу, але це не його справа.

Він пирхає, і відлуння зависає в мертвому повітрі поміж нами. Я не повертаю голови. Не відповідаю на погляд, що свердлить мене до кісток. Я хапаю зужитий кисень камери й зітхаю. У мене в горлі застрягло щось знайоме, щось, що я вже навчилася ковтати.

Двічі стукнули у двері, і я опановую себе. Він негайно підводиться.

– Ніхто не прийде, – повідомляю я. – Це лише сніданок. 264 сніданки, і я досі не знаю, з чого вони зроблені. Ця бовтанина завжди смердить так, немов туди напхали забагато хімії; безформний кусень, що постійно впадає в крайнощі. Іноді він надто солодкий, іноді надто солоний, але завжди смакує огидно.

Найчастіше я надто голодна, щоб помічати різницю.

Я чую, як він якусь мить вагається, перед тим як попрямувати до дверей. Він відчиняє невеликий отвір, визирає через нього у світ, якого більше не існує.

– Чорт! – однокамерник майже перекидає тацю, просунувши її через отвір, і прикладає долоню до сорочки. – Чорт, чорт!

Стискає пальці в міцний кулак і скрегоче зубами. Він обпік руку. Я попередила б його, якби він тільки мене слухав.

– Потрібно почекати три хвилини, перед тим як торкатися таці, – повідомляю я стіну. І не дивлюся на ледь помітні шрами, що вкривають мої маленькі руки, – сліди опіків, про які нікому було мене попередити. – Думаю, вони роблять це навмисно, – додаю спокійно.

– О, так сьогодні панна заговорила?

Здається, він сердитий. Його очі спалахують перед тим, як він відводить їх, і я розумію, що, напевно, він більше збентежений, ніж лютий. Це ж крутий хлопець. Надто крутий, щоб робити дурні помилки перед дівчиськом. Надто крутий, щоб виказувати свій біль.

Я стискаю вуста й дивлюся на маленький квадрат, який вони називають вікном. Тварин залишилося небагато, але я чула розповіді про птахів, що вміють літати. Можливо, одного дня я побачу таку пташку. Тепер частенько верзуть абищо, але за останні кілька років я чула, і не від одного, що вони справді бачили пташку, яка летіла. Тож я дивлюся у вікно.

Сьогодні буде пташка. Вона буде білою з золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці.

Вона летітиме. Сьогодні буде пташка. Сьогодні буде… Його рука.

На мені.

Два кінчики

двох пальців ледь торкаються мого вкритого одягом плеча менше ніж на секунду, і кожен м’яз, кожна жилка мого тіла дзвенять від напруги, зв’язуються у вузли, що стискають хребта. Я стою дуже спокійно. Я не рухаюся. Я не дихаю. Можливо, якщо я ніколи не рухатимуся, це відчуття залишиться назавжди.

Іноді мені здається, що самотність усередині мене ось-ось почне сочитися через шкіру, а іноді я не певна, чи ридання, крик або сміх до істерики щось вирішать. Іноді мене доводить до відчаю потреба торкатись і щоб торкалися мене, і відчуваю, що майже напевно я зірвуся в прірву альтернативного всесвіту, звідки вже ніхто мене не витягне.

Здається, це цілком можливо.

Я волала роками, і ніхто ніколи мене не чув.

– Хіба ти не голодна? – його голос тепер спокійніший, навіть трохи стурбований.

– Ні.

Це слово злітає з моїх вуст, воно лише трохи голосніше за обірваний подих; і я обертаюся. Не маю цього робити, але роблю, і він дивиться на мене. Розглядає мене. Його вуста ледь розтулені, руки-ноги підібрані, а вії опускаються, ховаючи збентеження.

Щось б’є мене в шлунок.

Його очі. Щось не так з його очима.

Я закриваю світ. Замикаю його. Повернути ключ так важко. Темрява ховає мене у своїх складках.

– Гей…

Мої очі різко розплющуються. Ці два розбитих вікна у зовнішній світ наповнюють мій рот битими скалками скла.

– Що таке? – йому не вдається зробити так, щоб голос звучав рівно, тривожна спроба здаватися апатичним зазнала невдачі.