Олексій Вікторович Бобровніков - Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков

Одна за одною мерхли зорі.

Внизу, в кухні, рипнули двері, і почулися легкі кроки. Це прокинулася Генерал Грант і йшла в курник.

Сонце вже давно робило свій бізнес, коли Тед підійшов до газолінової станції на шосе. Хазяїн станції і невеличкого бару поблизу неї стояв у холодку під оборогом, заклавши пальці за підтяжки. Рудий, увесь в ластовинні хлопчак мив коло помпи кухонний посуд.

Тед зупинився і став закурювати, але помітивши машину, ступив крок на дорогу.

Те, що промчало повз нього, було занадто шикарне, і Тед, повернувши під оборіг, почав роздумувати, чи не заговорити про погоду і врожай, коли на шосе вигулькнула друга машина. Цього разу це був важкий, набитий ящиками кар.

Тед підняв великого пальця. Завищавши гальмами, машина зупинилась. Тед заліз у широку кабіну.

— Значить, на весілля, — беззаперечно заявив шофер, розглядаючи костюм Теда.

— У мене є діло в місті, — відповів Тед.

Позбавлений спілкування з ровесниками, трохи здичавілий у своїй глушині, Тед був радий нагоді поговорити з цим хлопцем.

— Ви вірите в казку про голову? — запитав він, дивлячись на шосе, що бігло під колеса.

— Про відрізану? Котра їсть сендвічі і співає «Шеллі, Неллі?»

— Ні, про мою і вашу. Чи вважаєте ви, що людина з головою обов'язково повинна мати успіх у житті?

— Скільки, по-вашому, людей у нашій країні мають голову? — поспитав шофер.

— Не знаю. Але ж я її мав, — замислено сказав Тед. — В усякому разі, в коледжі мене вважали найздібнішим хлопцем.

— І як ви використали цю турботливу річ?

— Виходить, погано, — відповів Тед. — Усі дивувались, як такий гульвіса знаходить час для роботи. А я, крім усього, працював і складав дещо в свої папки, те, що повинно було прочинити мені щілину до слави. Але ж вони нічого не хотіли про це знати. Я кажу про людей, яких зустрів після коледжу. Вони платили мені якраз стільки, щоб я міг ще придумати їм що-небудь.

Він хотів розказати, з якою упертістю добився ученого ступеня і як мало дала йому ця перемога, та подивився на просте хлопцеве обличчя і подумав, що той не повірить і вважатиме його просто хвальком.

Розмова урвалась. Тед не сказав своєму подорожньому ще й про те, що одної заповітної папки він так і не чіпав. Це була резервна колода, в якій кожна карта йому здавалася козирем.

«Але й вона зараз ні до чого, — думав, дивлячись на дорогу, Тед. — Вони відберуть і її, не допустивши мене до гри».

Сонце завмерло в зеніті. Розпечене шосе бігло навстріч, і, коли дивитися в далечінь, асфальт здавався залитим водою.

— Та нарешті, — знов порушив мовчанку Тед, — мені пощастило. Я одержав у спадок від дядька маленьку ферму недалеко від отієї бензинової помийниці, де ви мене підхопили.

Ферма, що загубилася в одній із північних лісистих долин, давала Теду можливість, не кидаючи наукової праці, вичікувати кращого часу. В чому полягали ці «кращі часи», він уявляв дуже туманно, а поки що йому спала не дуже нова думка, що механізація всіх, навіть найдрібніших, сільськогосподарських робіт звільнить його від виснажливої праці землероба.

Тед, як завжди, з запалом взявся до діла. Але складні механізми забирали силу-силенну грошей та й не завжди виправдовували себе або їх не визнавала тітка — суворий Генерал Грант.

Прибутки були мізерні.

Коло повітки й досі валявся старий казан, куплений у розореного власника лісопильні. Водонапірну башту, яка повинна була живити зрошувальну систему, так і не збудували.

Якби ця долина була густіше заселена, Тед, звичайно, набув би слави божевільного. Але нечисленні його сусіди були надто зайняті тяжкою боротьбою за своє існування.

Дивлячись на вигадки Теда, Генерал Грант тільки хитала головою і йшла годувати своїх курей. Цю дурну птицю Тед чомусь ненавидів з дитинства, але величезна кількість яєць (кури умудрялися нестися без технічної допомоги) рятувала бюджет ферми.

— А ви не пробували розплоджувати водяних пацюків? — перебив Тедову думку шофер. — Цим було зайнявся мій приятель. Не знаю, яке болото він завів їм на своєму подвір'ї, але вони здорово плодились, і він непогано заробив. А потім прокляті пацюки всі виздихали. — Шофер рвучко крутнув машиною.

Повз них, мало не зачепивши, промчався довгий автобус.

— А потім прокляті пацюки всі виздихали, — повторив шофер.

Потім… Що було потім, Тед насилу міг згадати. Господарство він спустив на руки старої, взявся рибалити та полювати, але й це не задовольняло його. Лише найтяжчі роботи, які були не по силі тітці, вертали його в реальний світ.

Тед знову задумався, а може, задрімав, бо опам'ятався в якомусь напівтемному складі. Шофер розмовляв з людьми в синіх комбінезонах, очевидно вантажниками. В глибині між стосами ящиків і паків висіли курні стовпи західного сонця.

Тед потис шоферу руку і пішов до виходу.

Перше, що він побачив, вийшовши на вулицю, був чудовий ковбой.

Ковбой був намальований на величезному щиті, прикріпленому до стіни будинку, що навпроти.

«Їх можна побачити тепер тільки в кінематографі», — подумав Тед, і йому раптом захотілося подивитися добрий ковбойський фільм, у якому герой хвацько витанцьовує, стукаючи високими закаблуками, скаче на коні і рятує від негідника дівчину в зворушливому ситцевому криноліні. У негідника вусики, штани із штрипками і краплена колода карт.

Була восьма година. До зустрічі, призначеної на десяту, лишалось досить часу. Тед перейшов вулицю. На плакаті під постаттю ковбоя був напис: