Валентин Григорович Дмитрієв - Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв

— Ось що, Кюхлер. Фюрер доручив вам відповідальну і почесну справу. Вас зобов'язано керувати евакуацією з передмість Ленінграда цінностей, що віднині належать фатерлянду. В усіх питаннях звертайтеся до мене. Сподіваюсь, ви розумієте, як мені дорого все, що пов'язане з мистецтвом? Ну от. Чекайте письмових вказівок.

Настрій у Кюхлера вкрай зіпсувався. Генерал чудово знав, у чому полягає «любов до мистецтва» Еріха Коха: гауляйтер намислив будь-що перевершити Германа Герінга у збиранні колекцій. «Тепер доведеться крутитися між Герінгом і Кохом. Кожний тягтиме добро собі, а я маю відбувати перед ними обома», — невесело думав Кюхлер.

Він крутнув ручку радіоприймача. Знайомий голос Розенберга загримів на весь кабінет:

— … Ми збираємо науковий матеріал для вивчення найважливіших проблем слов'янознавства. Ми вживаємо усіх заходів, щоб врятувати культурні цінності російського народу від варварства більшовицьких комісарів…

«Вискочка! Теж «культуртрегер». Певно, і промову йому склав Геббельс. Відчувається його рука. А втім, хто їх там розбере…»

Після недовгих роздумів Кюхлер наказав викликати до себе доктора Роде.

Алеї тінистого парку були перерізані глибокими траншеями. В багатьох місцях мелькали плями поруділого дерну — нещодавно тут заклали протипіхотні міни. Наче пальці велетнів, стирчали стволи зенітних гармат. Вискалювалися з-під брустверів станкові кулемети: Одно слово, — оборонна система, знайома і звична. Набридло…

Вальтер фон Ріхард відвернувся од вікна. Нічого нового поки що він не побачив у цьому знаменитому Царському Селі. Звичайнісіньке містечко. Щоправда, кажуть, палац прекрасний…

Накинувши на плечі плащ, полковник вийшов з лімузина. На ґанку палацу його ніхто не зустрів.

— Бордель, — презирливо вилаявся генштабіст, прислухаючись до звуків п'яної пісні.

Він завжди зневажав армійщину — нащадок древнього роду фон Ріхардів, вихованець Лейпцігського університету, доктор мистецтвознавства з волі обставин надів тепер мундир полковника.

Ріхард повільно пройшов вестибюлем і піднявся на другий поверх.

Перші ж двері перед ним були зачинені. Ріхард штовхнув їх і зупинився на порозі.

Сизий дим від пострілів застилав приміщення. Примруживши очі, полковник розглядів кілька постатей. Клуби підіймалися вгору, з кожною секундою світлішало. Тепер генштабіст бачив усе. На нього поки що ніхто не звертав уваги. Кожний займався своєю справою.

На дивані з блискучою атласною оббивкою лежав офіцер у брудних чоботях і спльовував, намагаючись влучити в центр кола на паркеті. Другий, сопучи, старанно примальовував вуса до тонкого обличчя красуні на старовинному портреті. Третій повільно водив пістолетом по стінах, вибираючи нову мішень. Уламки позолоченої інкрустації вже валялися на затоптаній підлозі. Четвертий байдуже відламував ніжки від стільця червоного дерева і кидав їх у палаючий камін.

Ріхард почекав секунду. Потім цокнув підборами:

— Хайль Гітлер!

Першим підхопився той, що лежав на дивані. За ним виструнчилися й інші. Вони проревли хрипко і недружно:

— Хайль!

— Хто ви такий? — спитав один із офіцерів.

— Полковник генерального штабу, фон Ріхард. З особливим дорученням генерала-фельдмаршала Кюхлера, — повільно процідив полковник. — Ви підете зі мною, капітане. Покажіть мені кабінет командира дивізії.

… Від того дня пограбування палацу і парку було поставлене на «наукову основу». Почалося систематичне «вилучення» оздоблення парадних покоїв палацу.

Грабіжники з прославленою німецькою акуратністю, про яку. згадали після наказу начальства, ретельно знімали картини, плашка за плашкою розібрали підлогу Ліонської вітальні — унікальний паркет, оздоблений пластинками перламутру. З палацової церкви викрали праці живописця Шебуєва, стягли з п'єдесталів і вивезли величні бронзові статуї Геркулеса і Флори, які красувалися біля Камеронової галереї.

Влітку 1942 року прийшла черга янтарної кімнати.

Дехто з колишніх співробітників музею, залишених при ньому двірниками та прибиральницями, на власні очі бачив це страшне видовище.

Гітлерівці не крилися: вони відчували себе повновладними господарями на окупованій землі. Тісне кільце блокади стискало місто Леніна, гітлерівці з педантичною точністю в один і той же час щодня обстрілювали північну столицю, а тут, за кілька десятків кілометрів від непідкореного міста, загарбники робили свою чорну справу.

Якось на початку липня біля під'їзду палацу зупинилися грузовики, на яких були навалені ящики і паки вати. Незабаром прокотилася чутка: німці збираються вивозити янтарну кімнату.

Близько до палацу нікого не підпускали, на подвір'ї весь час розмірено ходили автоматники. У будинку циркумференції,[2] частину якого займали колишні працівники музею, наказали щільно зачинити вікна.

Там, у задушних кімнатах, обережно поглядаючи крізь запилені шибки на подвір'я, гомоніли люди. Молодь будувала фантастичні плани врятування янтарних панно. Інші, старші і тверезіші, розуміли: запобігти злочину вони не можуть. Залишалося зціпити зуби і мовчати.

Так минуло півдня, настав час обіду. Солдати весело попрямували до їдальні, жартуючи з вартовими. А ті, хто сидів у циркумференції, забули про їжу. Вони з тремтінням чекали: що буде далі? Німці давно перенесли ящики у палац і поки що не витягали їх звідти.

Нарешті обід закінчився. Чепуристий офіцер вишикував солдатів біля центрального входу, щось коротко пояснив, потім різко пролунала команда, і солдати зникли у палаці. Минуло ще кілька томливих хвилин.

Ганна Костянтинівна припала до шибки.

На широкому ґанку з'явилася перша пара. Солдати несли довгастий ящик. Вони ступали обережно, ледь переставляючи ноги, майже не відриваючи підошов чобіт від східців, і все ж офіцер гримнув на них:

— Форзіхт! Дас іст бернштайнціммер![3]

Тепер сумнівів не залишалося.

Ганна Костянтинівна обернулася до своїх і шепнула:

— Товариші! Це янтарна кімната! Я чула!

До вікон кинулися всі. Але відразу постать автоматника заступила світло.

— Цурюк![4] — владно вигукнув він.

Довелось підкоритися. Всі