Ростислав Феодосійович Самбук - Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук

російської та абхазької, Юхан знав ще й німецьку та англійську, в очах товаришів він був людиною незвичайною, мало не професором, хоча закінчив лише один курс університету.

Лейтенант не бачив, як і де впав Аарма. Коли розвідникам вдалося трохи відірватись од есесівців, Бутурлак зібрав членів групи і, побачивши, що нема Аарми, запитав про нього.

Іванов мовив похмуро:

— Там… на узліссі…

Більш нічого не слід було додавати, не мали часу навіть для співчутливих слів, та все ж Горянський сказав:

— Його скосили з кулемета, коли підвівся з гранатою…

Отже, Юхан намагався затримати есесівців.

Бутурлак зняв кашкета, віддаючи данину подвигові Аарми, та мовив не про старшого сержанта, і всі зрозуміли його:

— Отут, у планшеті, — постукав кінчиками пальців по твердій коричневій шкірі, — карта із схемою гітлерівських укріплень. Загину я, візьме найближчий.

Ніхто не відізвався. За гущавиною нараз вдарили з автоматів — есесівці підійшли до сосняка й зараз прочісуватимуть його. Лейтенант встиг ще попередити:

— Бій приймати лише в крайньому випадку! Відходьте тихо, може, вдасться відірватися…

Не вдалося. Розрахунок на те, що есесівці злякаються лісу, не справдився. Навіть уночі вони не дали спокою розвідникам, і лише в передранковому тумані група Бутурлака відірвалася від переслідувачів.

Коли почало розвиднятися, лейтенант вирішив дати бійцям короткий перепочинок.

Залягли в неглибокому лісовому вибалку, який заріс молодим осичняком. Дві години сну — зовсім мало для людей, що падали від утоми, але ніхто не перечив. Дві години — це навіть розкіш. Дві години — це, зрештою, сто двадцять хвилин, а хто з них не мріяв хоча б про десятихвилинний відпочинок?

Опівдні вони вийшли до якоїсь маленької річки і, знайшовши одразу перекат, де вода діставала лише колін, непомітно перебрели на другий берег. Так їм здавалося — непомітно, та, виявляється, їх засікли й повідомили по радіо координати пересувній есесівській групі. Есесівці обстріляли розвідників на підступах до якогось села, скосили кулеметними чергами ще двох, тоді ж Васюта й дістав кулю в передпліччя.

Есесівці переслідували їх цілий день, і ось уже лише четверо лежали в кущах біля Горині, чекаючи, коли сонце розчиниться в червоній хмарі над обрієм.

Нарешті Іванов сказав:

— Ви лишайтеся тут, а я… — махнув рукою в бік річки. — Поки не стемніло, треба знайти брід. Та й засідки можуть бути.

Бутурлак схвально нахилив голову: в розвідку мусив іти Іванов. Йому все за іграшку — буцім нема за плечима виснажливого переходу: дихає рівно, наче щойно підвівся з ліжка після спокійного сну, зараз потягнеться й запитає: «А як, товаришу лейтенанте, із сніданком?»

— Давай! — наказав. — Тільки, гляди, обережно.

Він міг не казати цього Іванову, та, певно, той і не почув застереження: нечутно розсунув кущі, і Бутурлак побачив, як мелькнули в гущавині ще зовсім не стерті підошви його чобіт, підбиті двома рядами блискучих цвяхів, — Іванов цінував взуття, знаючи, як важко старшині дістати чоботи сорок сьомого розміру, і кілька днів тому власноручно поставив нові підбори.

Лейтенант знов обтер рукавом гімнастерки обличчя й прислухався. Сюрчать коники, й над вухом дзижчить ґедзь. Цвірінькнула пташина — несміливо й немов злякано, чи просто спека зморила її? Десь далеко-далеко загавкав пес, либонь, на лісовому хуторі, і чомусь це ледь чутне гавкотіння заспокоїло лейтенанта, пес брехав беззлобно, якось по-домашньому ліниво і відразу замовк.

Бутурлак підповз до Васюти.

— Поспи, — запропонував. — Поки повернеться Іванов.

Єфрейтор поклав поранену руку на груди, заплющив очі й заснув відразу, мабуть, не встиг і дослухати лейтенанта — обличчя його набрало дивно спокійного, умиротвореного виразу, наче не було ані війни, ані есесівців, наче не пекла поранена рука, а він лежав дома в м'якому ліжкові.

Бутурлак знав цю властивість Васюти, якій заздрили розвідники, — єфрейтор завжди вигадував на відпочинкові принаймні кілька хвилин, — та зараз лише знизав плечима, підморгнув Горянському й наказав:

— Ти також спи, а я повартую.

— Ви ж відпочивали менше за нас… — зробив той не дуже впевнену спробу заперечити.

— Я підійму тебе за годину, — пообіцяв лейтенант.

— Спати! — повторив Бутурлак.

Тепер це прозвучало як наказ, і Горянський підкорився. Солодко позіхнувши, поклав під голову пілотку, обхопив обома руками автомат, притиснув до грудей, як дитину, і заснув, дихаючи рівно й безшумно, — обличчя в нього порожевішало, і щоки, вкриті легким пушком, який Горянський називав бородою і вперто двічі на тиждень зголював, округлилися.

«Зовсім ще пацан», — подумав Бутурлак. Йому також захотілося спати, кліпнув повіками, заснувши на мить, та лише на мить — сильно потер чоло долонею, відганяючи сон, повернувся горілиць, втупившись у небо, по якому повільно просувалися рожеві хмарки.

Раптом відчув себе маленьким-маленьким, піщинкою під глибоким бездонним небом зараз знову пролунають постріли і життя відлетить від нього кудись в оту височінь, а байдужі рожеві хмарки все пливтимуть небом над поліськими лісами й озерами. Пливтимуть вічно, коли, можливо, не буде тут лісу і не залишиться нічого від Горині, і житимуть на світі зовсім інші люди, які не знатимуть війн і свій розум та енергію спрямовуватимуть не на знищення, а на утвердження життя на землі.

Потім Бутурлак подумав, що, стріляючи зараз з автомата в есесівців, вбиваючи їх, він хоч трохи наближує оте щасливе майбутнє, хоча б на одну секунду, та все ж наближує, і не така вже він мізерна піщинка — командир цілої бойової частини, від якої залежить в кінцевому підсумку розвиток наступу на великій ділянці фронту.

А хмари сунули й сунули небом, навіваючи дрімоту, лейтенант потер неголені щоки, відігнав нахабну кусючу муху, яка дзижчала біля вуха, й зиркнув на годинник. Півгодини, як нема Іванова, і це починало турбувати Бутурлака — невже щось трапилось?

Але ж в разі чого почалася б стрілянина, не такий Іванов, щоб його могли безшумно взяти…

І все ж тривожні думки не полишали Бутурлака. Він уявляв, як нервується зараз полковник