Ігор Михайлович Забєлін - В погоні за іхтіозаврами, Ігор Михайлович Забєлін

лишаються рубці — сліди ран, заподіяних їм, як гадають зоологи, велетенськими кальмарами, цими близькими родичами спрутів.

Вода клекотіла, і на поверхні з’являлися то хвіст кашалота, то щупальця кальмара, то чиясь темна спина. А ми стояли й дивилися, мов зачаровані, на бій морських потвор, які не звертали на нас ніякої уваги.

Що примусило мене глянути вниз, у воду, — я й досі не можу збагнути. Але й тепер, хоч уже минуло багато років, згадую той момент із хвилюванням: він визначив мою дальшу долю як ученого, хоч це й може здатися дещо неймовірним.

Я глянув тоді у воду — і здригнувся: із зеленої глибини, навскіс, просто до кашалота й кальмара мчала із шаленою швидкістю якась тварина. Я бачив її не більше двох секунд, але вона вразила уяву, вкарбувалася в пам’ять із точністю фотографії, і мені навіть сьогодні ввижається страшна потвора.

Чудовисько нагадувало торпеду. Темне-темне, з плавцем на спині, воно мало завдовжки не менш як десять метрів. Хвіст потвори був поставлений вертикально, як у риб, а видовжена морда переходила в довгий прямий дзьоб.

— Касатка! — вигукнув поруч мене старший механік, але страховище вже зникло.

І зараз же припинилася боротьба кашалота з кальмаром, щез бурун на поверхні океану, а через хвилину ми побачили кашалота, що виринув метрів за двісті від нас. Буксир увійшов у широку кров’яну пляму, що розходилася на місці смертельної сутички. Усі ми перехилилися через борт і стежили, як повільно занурюється тіло загиблого кальмара. Поринаючи у воду, воно весь час здригалося, неначе хтось шматував труп знизу.

— Касатка! — повторив старший механік. — Навіть кашалоти її бояться. Оце, справді, звір!

Я, проте, знав, що не касатка прогнала кашалота й захопила його здобич. Це зробив хтось інший — якийсь невідомий мешканець океану, мабуть, ще страшніший і сильніший. Там, у глибині, він почув запах крові й помчав угору…

Моряки ще довго згадували подробиці бою, а я відійшов убік і сів на кормі. У мене було таке почуття, ніби десь уже доводилося бачити це страхіття, та я не міг пригадати, де саме й коли. І ще мені здавалося, що чудовиську, яке промайнуло передо мною й зникло, чогось бракувало. Саме так, бракувало, і це особливо мучило й бентежило мене.

Нарешті, я зрозумів, чого йому не вистачало: роззявленої пащі з гострими зубами.

І вмить у моїй уяві виник розкритий підручник палеонтології, одна з його сторінок, де було намальовано іхтіозавра, що колись населяв моря й океани, а нині, як гадають учені, вимер.

Іхтіозавр! Ця думка буквально обпекла мене. Я спробував відігнати її, бо вона й мені самому здалася нісенітницею, проте нічого не вийшло. Я то сміявся із себе, як з останнього тупака, то почував себе героєм, що зробив надзвичайне наукове відкриття.

Я намагався пригадати все, що знав про іхтіозаврів, але ж знав я про них дуже мало: тільки й пам’ятав, що колись вони були, а потім вимерли, — як бачите, відомості не дуже багаті. Та це не спиняло моєї фантазії, і я вже уявляв собі, як будуть вражені моїм повідомленням біологи всього світу.

І раптом я зрозумів, що ніякого повідомлення не буде, що я не зможу написати навіть невеличкої замітки, бо наука не вірить побіжним спостереженням. Мені чудовисько здалося іхтіозавром, а старшому механікові, який стояв поруч, — касаткою… Хто ж із нас правий?.. Кожна розсудлива людина повірить, звичайно, не мені, а старшому механікові, бо касатки зустрічаються часто, вони всім відомі, — ми самі бачили їх зовсім недавно, — а іхтіозаври вимерли, і це вважають доведеним. А проти загальновизнаного в науці можна виступати тільки у всеозброєнні фактів, фактів точно встановлених.

Ось чому я не опублікував про цю пригоду ніякої замітки й не зробив жодного повідомлення.

І все ж я був певен, що бачив чудовисько, дуже схоже на іхтіозавра, — вимерлого рибоящера.

ЛАТИМЕРІЯ,
або розмова, що запам’яталася

Повернувшись з експедиції в Москву, я першого ж вільного дня пішов до бібліотеки, узяв кілька книг із палеонтології й уважно перечитав усе, що стосувалося іхтіозаврів…

Життя, як вам, очевидно, відомо, виникло у водах океанів і морів, і дуже довго тварини та рослини населяли ці величезні водоймища, а суша, — та сама суша, де тепер так пишно буяють луки, зеленіють ліси, живуть тисячі й тисячі видів птахів, звірів, комах, — лишалася цілком пустою, позбавленою життя. Але поступово рослини, а далі й тварини почали вибиратися з води на вологі приморські низовини і заселили їх. Серед цих тварин були також якісь стародавні істоти, близькі до риб. Вони вийшли з моря на сушу, проте назавжди розлучитися з водним середовищем не змогли. Від них походять тварини, яких ми й називаємо земноводними: жаби, тритони, саламандри; личинки їхні розвиваються у воді, а в дорослому віці більшість їх живе на суші.

Від найдавніших земноводних, у свою чергу, пішли ті тварини, які найбільше мене цікавили, — плазуни. Їх і тепер багато — змії, черепахи, ящірки, крокодили, — а був час, коли плазуни неподільно панували на Землі. Період цей так і називають — “ера плазунів”. Серед них зустрічались і велетні, і малятка, і хижаки, і травоїдні. Вони бігали, стрибали, повзали, вони літали над землею і… плавали в морях.

До таких належать іхтіозаври, що були колись грізними володарями океанів. Вони з’явилися в той період історії нашої планети, який учені називають тріасовим, — приблизно 185 мільйонів років тому.

Погано кінчить хижак, нездатний наздогнати свою здобич, — він неминуче загине від голоду. Перші іхтіозаври формою тіла нагадували своїх наземних родичів і, мабуть, були не дуже вправні в плаванні. Вони загинули. Вижили тільки ті, які “підробилися під риб”, набули такої ж обтічної форми, озброїлися могутніми плавцями й хвостом. Справжніх іхтіозаврів за їх зовнішнім виглядом майже неможливо відрізнити од риб: вони чудово плавали, жили у відкритому океані, не відчуваючи ніякої потреби в суші. Пізніше щось подібне сталося з предками касаток, кашалотів, дельфінів, тюленів — теперішніх морських ссавців: вони походять від наземних тварин.

Але іхтіозаври вимерли ось уже майже