Василий Дмитриевич Кожелянко - Будні попелястих, Василий Дмитриевич Кожелянко

влада почала з того, що радикально і безкомпромісно втягнула Україну у війну. Було оголошено, що УРР (Українська радянська республіка) приєднується до антинатовської коаліції і розпочинає бойові дії. Західний кордон України перетворився у лінію фронту.

Маркіян, який на той час уже зробив непогану кар'єру у виконавчій вертикалі, знову згадав про свою призагоєну любов до Анни. Телефонний зв'язок з Польщею, яка раптово стала ворожою державою, припинився, і Маркіяна почали охоплювати напади жорстокого темного відчаю. Невже ніколи навіть голосу її не почую?!.

Тим часом у країні завзято впроваджувались нові порядки. Почали з державної символіки: синьо-жовтий прапор було оголошено буржуазно-пронатовським і заборонено під страхом ув'язнення на уранових копальнях, натомість було встановлено історично-радянський червоно-лазуровий стяг. Позаяк ті, хто пам'ятав цей прапор 40-х — 80-х років XX століття, вже давно вимерли, то "лазуровою" домовились вважати якусь сіро-попелясту барву. За тим ЦК партії та уряд оголосили тотальну мобілізацію і виставили на Західний фронт 100 українсько-радянських дивізій. В позиційній війні, яка мляво точилась уже десяток років, позначився перелом. Антинатовська коаліція готувалась до вирішального наступу.

Маркіянові це вартувало хабара — десять тисяч деномінованих рублів і того, що він одним з перших поновився в реанімованій КПСС, але свого він досяг: його призначили комісаром від УРР в 666-у Червонопрапорну Кизлярську стрілецьку дивізію Біло-руської армії. Саме білоруські червонозоряні воїни мали наступати на натовську Польщу і десь на їх шляху лежало місто, в якому живе Анна… Тому й Маркіяна не цікавили ні Чехія, ні Балкани, куди було спрямовано головні удари військ УРР.

— Ей, союзний хохол, пошлі спірт піть! — гукнув на Маркіяна білоруський полковник-політрук. — Штоб завтра било нє так радостно входіть в іх буржуазний мір!

Маркіян зайшов у бліндаж, сів до ящика, накритого несвіжою "Євразійською правдою", на якому стояла літрова пляшка спирту, алюмінієві кухлі, вода в солдатському кітлику, м'ясні консерви та печена у вогні, присипана попелом бульба.

— За батьку! — урочисто проголосив білоруський полковник і підніс догори кухоль зі спиртом.

— За нєго! — сказав Маркіян.

— Штоб он сдох! — випивши, прохрипів білорус.

— Та я не проти, — погодився, теж перехиливши кухоль, Маркіян.

Він узяв картоплю, здув з неї попіл, який чомусь потрапив у очі і тому цілий вечір вони сльозились і сльозились…

Наступного ранку, крім жорстокого похмілля, Маркіяна мучив ще й страх. За Анну. Чи зуміє, чи встигне вона евакуюватись, тобто втекти від цих визволителів. Маркіян мало не зомлівав, уявляючи, як ці його побратими по зброї застають Анну з дітьми в її домі…

Маркіян попросився у штурмову групу і тепер сидів у БМП, стискаючи в руках автомат з приладнаним багнетом. Він як комуніст не дуже вірив у Бога, але тепер почав просити Його. В очах від напруження та вчорашньої тяжкої пиятики постійно блимала якась червоно-кривава пляма, а коли Маркіян почав запопадливо молити Бога і добре придивився до цього кола, то побачив на ньому чорний хрест. Чорний хрест Голгофи. При-наймні, так йому це уявлялось.

— Господи, — просив він, сам не знаючи кого, — зроби так, аби вона втекла від нас. Боже, Ти сам страждав, ти знаєш…

Ввірвались у місто. Її місто. Опору ніхто вже не чинив. Солдатики розповзлись по крамницях і квартирах. Маркіян, бурмочучи адресу Анни, смикався містом…

Нарешті він побачив її дім. Ще вчора це був гарний такий котеджик. В Маркіяна пересохло в роті, неприємно забилось серце, ноги зробились якимись ватяними. Він сів на купу битої цегли, поклав автомат впоперек на коліна, запалив трофейну цигарку "Житан". Через півгодини, зібравшись з силами, зайшов у будинок. Відчинені шафи і розкидані несуттєві речі свідчили, що звідси виїхали, спакувавши необхідне. Бо Твоє Царство і Сила, і Слава, Отче наш! Чорний хрест на червоному колі став теплим, близьким, майже рідним.

Маркіян пройшовся кімнатами, спокійно, без болю оглянув спальню, зазирнув у дитячу кімнату, зайшов на кухню. Роз-зирнувшись, він побачив бляшанку з кавою. Справжня арабіка, таку він пив геть молодим, ще у минулому тисячолітті… О, Анно.! Він зварив собі кухоль кави, запалив французьку цигарку і вийшов у передпокій. А ось і їх сімейний фотопортрет у чорних рамцях під склом. Анна з високою зачіскою, трохи розповніла тілом, але змарніла на обличчя, її чоловік — усміхнений огрядний блондин, двійко діточок — дворічна дівчинка з двома кісками, старшенький хлопчик у бейсболці…

— У, гади буржуйскіє! — в будинок вбіг білявий солдатик і випустив чергу з автомата у світлину, яку розглядав Маркіян. Посипалось скло, розлетілись рамці.

Маркіян витягнув з кобури пістолет і рвонувся застрелити цього хвацького воїна, але вчасно схаменувся: не винен.

— Вон отсюда! — зловісно прошипів до наляканого солдатика. Той глипнув на Маркіянові полковницькі погони, на червону зірочку на кашкеті, махнув рукою біля голови, віддаючи честь, і вибіг з будинку.

Маркіян одним ковтком допив каву, підхопив свій автомат і, не оглядаючись, вийшов майже відразу за солдатом.

Він давно про це здогадувався, але тепер переконався остаточно: сильні, шляхетні чоловіки у цьому житті не можуть не бути нещасними. Вони все життя прагнуть щастя і постійно залишаються нещасними. Бо на те й ти шляхетний, аби взяти на себе частину страждань найближчих людей, тих, кого любиш, і на те — сильний, аби усе це витерпіти.

Тим більше, якщо ти… А ти, Маркіяне, таки на шляху воїна і разом з цими, хай нікчемними, союзниками дійдеш до Атлантики, до Ла-Маншу…

Війська з антинатовської коаліції не дійшли до Ла-Маншу, мало того, вони навіть не дійшли до Парижу. Західні держави вкупі з Америкою, зрозумівши, що війна виходить з-під їх контролю, почали воювати більш ретельно. Обиватель, оговтавшись від шоку, спричиненого тим, що війна з телевізора виповзла у його дім, записався добровольцем у професійну армію. Звичайно, його не взяли, але взяли його сина. Непомітно для самих себе західні