Катерина Бібчук - Таємниця Чарівної отруювачки

електричні лампи, а замість доречних тут гобеленів – полотна художників-експресіоністів. Зберігся старовинний обідній стіл. Вітальня ж геть уся облаштована у сучасному стилі… На другий поверх ведуть сходи з поруччям червоного дерева. Поруччя дійсно гарне й колись вартісне, але тепер вже досить сильно попсоване часом і паразитами.

На мою думку, тут усе треба облаштувати саме в середньовічному стилі – це було б доречно і вишукано водночас… Або ж обклеїти кам’яні стіни шпалерами в квіточку і встановити на гратчасті вікна жалюзі. Але ж не обидва варіанти водночас! Особисто як на мене, краще б власник взагалі зруйнував замок і звів на його місці віллу. Це було б дешевше, ніж відновлювати те, що є, і більше, мабуть, відповідало би смакам господаря. Хоча, загалом, це його особиста справа. Хай робить, що хоче. Мене ж зараз цікавить тільки те, як швидше закінчити роботу, отримати обіцяні гроші й поїхати звідси. Тож варто починати!»

Таким було перше враження Анни від замку. Перше, але не остаточне. Наступні сторінки зошита Анни містили найдетальніший опис будівлі й майоріли технічними термінами. Однак, навряд чи подібна інформація може становити хоч якийсь інтерес для тих, хто хоче почути історію, тож з Вашого дозволу ми її минемо.

* * *

Не збігло й п’яти хвилин, як до вітальні ввійшов управитель Стівен Макферсон. Це був ще не старий чоловік років п’ятдесяти. Після стандартних вітань, що їх вимагала елементарна ввічливість, він сказав:

– Хазяїн висловив побажання, щоб ви приступили до роботи якомога шидше.

– Зрозуміло. Я почну сьогодні ж.

– Чудово! Сара покаже вам вашу кімнату.

Сарою звалася приваблива рудоволоса служниця, яка вже чекала на Анну біля сходів нагору. Анна вже збиралася піти слідом за нею, коли раптом містер Макферсон додав:

– І ще одне маленьке побажання… Розумієте, зараз у замку гостюють друзі містера Брейвермена. Звісно, товариство маленьке, але вишукане, так би мовити… Тож не могли б ви бути якомога менш помітною? Звісно, якщо вас це не дуже обтяжить… Хазяїн щедро віддячить…

– О, звісно! Я цілком вас зрозуміла. Вони навіть не здогадаються, про мою присутність, – з готовністю відповіла Анна.

Але подумки вона була значно менш люб’язною і висловила цьому чоловікові все, що вона думає про людей з вищого світу, їхні нікчемні правила і смаки, сказала, що вона вільна людина і ніхто не має права її до чогось присилувати, грюкнула дверима та пішла геть. Спокуса вчинити так дійсно була дуже великою, але Анна вчасно згадала, що платня за цю роботу аж ніяк не нікчемна. Тепер легко стримавши себе, вона мовчки пішла за служницею нагору. Але ж з якою насолодою вона б вчинила інакше! І, повірте, насправді могла б вчинити, якби не… Якби не гроші!

Залишалося заспокоїти себе думкою, що колись вона так і зробить. Може, коли сума буде меншою? Або… Не важить. Колись, але не тепер.

Анна провела в замку вже кілька днів. Майже весь свій час вона присвячувала роботі: оглядала замок, робила креслення і вимірювання, складала план реконструкції. Словом, була на стільки зайнята, що майже не звертала уваги на мешканців замку (хоча й намагалася, по можливості, не дуже часто впадати їм у вічі). Вони – ті люди з вищого світу – щось собі метушилися, снідали-обідали, ходили на прогулянки в гори, або годинами розмовляли в теплій вітальні про безглузді дурниці. Загалом, господарі й гості спершу зовсім не цікавили Анну, а ось замок – навпаки.

Спочатку замок зовсім не сподобався Анні. Їй більше припадали до смаку вишукані французькі споруди 15–16 століть. Але в цьому замку таки щось було – щось дійсно особливе. Можливо, вся справа в тому, що ця споруда була набагато старша за тих своїх легковажних французьких тезок. Цей замок мимоволі примушував себе поважати. В ньому відчувалася сила, якась магія грубих стін і кам’яної підлоги, відшліфованої до блиску ногами тисяч невідомих пращурів.

Анну цікавили ті люди – колишні жителі, – їх спосіб життя, долі, думки. Вона могла, ледь примруживши очі, легко уявити собі цей замок багато віків тому. Анна ніби бачила тодішніх його мешканців: граційних жінок у вишуканих, оздоблених коштовними каменями сукнях, біля каміну з шовковим шитвом у руках, та мужніх, хоробрих чоловіків, що тільки-но повернулися з полювання і святкують вдалу пригоду в теплому затишку вітальної кімнати.

Анні подобалося лагідно торкатись шорстких кам’яних замкових стін, ніби долучаючись до того життя, яке, мов гаряча молода кров, шаленіло, пульсувало в ньому віків тому і яке вже давно пішло в небуття…

Анна бачила багато замків, але тільки цей зміг торкнутися якихось потаємних, невідомих навіть самій струн її такої суперечливої душі. Й вона незчулася, як полюбила цей замок. Полюбила так, як не любила жодне з тих чудових місць, що їй будь-коли доводилося бачити. Полюбила врешті навіть більше, ніж могла б любити свій рідний дім, хоча й сама не розуміла за що.

Якось вночі, лежачи без сну, Анна спіймала себе на думці, що непогано було б, якби цей замок належав їй… Так, справді дуже непогано. Але, на жаль, цілком неможливо. Замок – це не така річ, яку можна, приміром «позичити» або купити в супермаркеті… Ні, скоро вона поїде звідси, і не бачити Анні Брінкмен цього замку ніколи – так само, як власних вух без дзеркала…

І, раптом, на неї зійшло осяяння. Хазяїн замку багатий. В нього є син. Вона вже бачила його і дійшла висновку, що він досить привабливий… А ще не народився чоловік, який би зміг встояти перед чарами жінки! Особливо, якщо вона розумніша за нього і не закохана до безтями.

В голові Анни блискавично почав складатися план… Так, все має вийти. І вийде… Неодмінно вийде! Вона одружить його на собі і матиме все, чого будь-коли бажала! Звісно, раніше вона мала вже кілька можливостей вийти заміж, але, прагнучи зберегти самостійність, з них не скористалася. Але мільйонер з замком – це був би найкращий з усіх тих можливих варіантів. Заради цього, вважала Анна, варто було ризикнути власною свободою. Безліч поколінь жінок чинили так само, а то й гірше! З іншого боку, хіба ж є щось варте відрази в тому, щоб керуватися розумом, а не серцем, у виборі чоловіка?! Отож-бо!

Вже засинаючи, Анна прошепотіла: «…Неодмінно так і вчиню. Треба лише…».

Прокинувшись вранці, вона пам’ятала тільки, що вирішила розпочати сьогодні якусь важливу справу… Але ж яку саме?

– А, ну, звісно, – врешті згадала Анна, розглядаючи