Тетяна Брукс - Ожеледиця

Антон злетів на третій поверх будинку, де жив його друг, і навіть не замислюючись, що вже далеко за північ, подзвонив у двері. Йому ніхто не відкрив. Він подзвонив ще раз, потім ще. Врешті-решт став тиснути на кнопку дзвінка, не віднімаючи руки, але ці двері йому так ніхто й не відкрив. Зате відчинилися двері поруч. З них сірим мишеням висунулася заспана мила мордочка дівчатка з розпатланим їжачком на голові.

– А Лавра немає! – пропищало «мишеня».

– Га? Що? Як це немає? А де він?

– Він поїхав. На конференцію. В Америку. Буде завтра або післязавтра, не пам’ятаю зараз…

– Як поїхав? У Америку? Він що, з глузду з’їхав? А що ж мені тепер робити? – Антон притулився спиною до стіни, потім, закривши обличчя долонями, з’їхав по ній униз.

– Ой, у вас кров! – занепокоїлася дівчина. – Може, вам потрібна допомога?

– Мені тепер ніщо не допоможе, – видавив із себе хлопець, вимазуючи кров’ю, що залишилася на долонях, свої біляві кучері.

– Ви, напевне, Антон? – дівчина навшпиньки підійшла до сумного херувима, котрий сидів на кахелі, і присіла поруч нього. – А мене Лікою звуть. Я недавно тут живу. Мені Лавр Георгійович про вас розповідав. І на знімку я вас бачила, коли до нього в гості заходила, – навіщось почала пояснювати вона. – У вас щось трапилось? Ходімо до мене. Вмиється і розповісте, що сталося – може, я допоможу чим. Потім зателефонуємо Лавру… Лавру Георгійовичу. Ви не хвилюйтеся, ми з ним дружимо, – Ліка почервоніла, запнулася, а потім продовжила. – Він мені багато про вас розповідав, – і вона потягла Антона за руку.

Дівчина здавалася зовсім молоденькою – худенька, маленького зросту, з непоказним тонким волоссячком, що стовбурчилося на всі боки, і очима-гудзиками, як у справжньої мишки. Але губи її були червоними і повними навіть без помади, і це надавало їй незвичайної, якоїсь зворушливої сексапільності.

Антон підвівся і поплентався за Анжелікою у її квартиру. Слухняно зайшов у ванну кімнату, помив руки і обличчя. У дзеркало перед умивальником не дивився – не міг.

Ліка, поставивши на плиту чайник, діставала з навісної шафки чашки.

– Давайте поп’ємо чаю, і ви розповісте, що сталося.

Зайшов на кухню, майже впав на запропонований стілець і, опустивши голову на руки, заплакав. Сам не чекав тих сліз, але напруга, яку тримав у собі з моменту, коли побачив свою потопаючу в крові любов, повинна була знайти вихід, інакше його могло розірвати на дрібні частинки. А може, краще б розірвало – витерпіти такий біль може не кожен.

Ліка отетеріло дивилася на нього широко розплющеними очима, у яких не залишилося й крапельки сну – вона навіть гадки не мала, що робити. Цей високий спортивний хлопець, красивий і сильний, ридав, як маленький, схлипуючи і голосячи:

– Її вбили… Розумієте, я любив її, а її вбили! А я там був, і вона подумала, що це я… А це не я! Ми дитину чекали, а тепер і вона…

Голос його був низький і глибокий, тож зовсім не в'язався з незрозумілим лепетанням.

«Треба ж, здається таким сильним, а насправді…» – не закінчила думку, бо який Антон насправді, не знала. Присіла на краєчок стільця і, ледве торкаючись, погладила несподіваного гостя по плечу. Противно залоскотало у носі, і дівчина часто-часто закліпала своїми довжелезними сірими віями.

– Якщо я вас правильно зрозуміла, когось убили, і ви опинилися на місці злочину. Так?

Антон закивав, не піднімаючи голови.

– Це була ваша дружина?

Він затряс головою з боку в бік.

– Наречена?

Знову кивання.

– Це ви її вбили?

Він подивився на неї очима, сповненими жаху, і похитав головою: як вона могла таке подумати!?

– Ага… Добре… Я тільки не зрозуміла, хто подумав, що це ви? Ну, та байдуже. Я зараз спробую зателефонувати Лавру… Лавру Георгійовичу… Він, правда, у Сполучених Штатах, дорого, але що вже тут зробиш…

Ліка знайшла номер у мобільному і стала натискати кнопки на стаціонарному телефоні.

– Так дешевше, – пояснила незрозуміло кому.

– Альо, альо! Лавр… Георгійович? Тут ваш друг… Антон прийшов. Так, пустила. Каже, вбили його наречену… Ні, не він убив, хтось інший… Але думають, що він. Що?… Коли?… А, добре. Ні, він не може… Він… трохи засмучений… До побачення, Лавр, – і вона поклала слухавку.

– Лавр Георгійович сказав налити вам горілки і покласти спати. Він якраз летить додому. В Амстердамі вже. Вранці тут буде. У мене горілки немає, то я піду у Лавра… У нього точно є… Тиждень тому була, ми пили… за його відрядження, – Ліка знову почервоніла.

Повернувшись із неповною пляшкою «Хортиці», що здавалася величезною у її тонких пальцях, дівчина налила Антону півсклянки «оковитої». Подумавши трохи, хлюпнула і собі у маленьку стопку – не завадить. Не кожну ніч тебе будять, щоб повідомити, що когось убили. Постояла, подумала, чи треба чокатися, і вирішивши, що не варто, випила. Антон теж не змусив себе довго вмовляти – випив свою ударну порцію, навіть не помітивши її міцності.

Тепер він не плакав. Він наче закам’янів. Кругле обличчя було бліде й здавалося неживим. Сумні великі світло-блакитні очі з опущеними зовнішніми куточками були широко відкриті, пухкий рот стиснувся у трохи більшу тугу рожеву крапку. Могутні плечі якось здулися, опустилися. Руки безвільно лежали на столі. Поки Ліка стелила ліжко, він двічі наливав собі ще по півсклянки «лікувального напою» і випивав залпом, як воду.

– Я вам там, на дивані постелила…

– Дякую, але я додому піду. Що я вас утискати буду? Завтра прийду.

– Антон, зараз третя година вже! Куди ви підете проти ночі? Та й Лавр Георгійович сказав, щоб ви його дочекалися. Він вже летить.

– Добре, спасибі. Ви… – Антон ніяк не міг згадати її ім’я, – лягайте, а я ще посиджу тут, подумаю.

– Гаразд, тільки не йдіть, добре? А то мені влетить, – додала вона, подумавши.

Ліка пішла у свою спальню, вляглася, довго крутилася… Здавалося, і не спала зовсім, але її розбудив дзвінок у двері. Не у її двері – в сусідські. Вона поглянула на годинник – 6:08. «Що воно за кара така – усе ходять і ходять, дзвонять і дзвонять, – подумала. – Добре, що сьогодні субота – хоч на роботу не йти, а то як після такої ночі працювати?»

Навшпиньки прокралася до дверей, кинувши по дорозі погляд спочатку на диван, де нікого не побачила – злякалася, потім в кухню – там все ще сидів застиглий Антон. Відсунувши кришечку з вічка, заглянула у нього. На східцевому марші крутилися двоє