Тетяна В. Савченко - Мануал до черепахи

екскурсовода. Інші воліють ходити самостійно. Може, ви – саме така натура, начиталися Павича і Кортасара і тепер хочете самі собі обирати шлях. Скажімо, ви захочете прочитати все про Інну, а потім все про Варварку, а потім усе про Михальку і так далі. Я не заперечуватиму, якщо ви захочете прочитати цю історію в обраному на власний розсуд порядку, а не в такому, як її писано для вас. Навпаки, це дасть мені можливість випити зайву каву за форзацом цієї книги, побазікати знічев’я з видавцем (напрочуд розумна особа, до речі) або просто подрімати. Бо в такому разі не я, а вказівники спрямовуватимуть вас і допоможуть вам відтворити плин подій. Але – прошу уваги! Якщо вже ви такі самостійні, почніть із тих оповідей, які найменше пов’язані з рештою сюжетів, а саме з листів від батька. Якщо вам вдасться розгадати таємницю, що захована у батькових листах, – а це може статися як на першому, так і на останньому листі і лиш почасти залежить від вашої кмітливості, – тоді вам дістанеться одна історія. А якщо такого не трапиться – тоді інша. Ви ж цього хотіли? Інна про Мірошника

Інна оповідає, їй 27 років.

–

Інна має 13 років, Юра – 12, Михалька – 10 років, Ольга – 8, Зоя – 4, Юра-молодший – 2 роки.

Якби я хотіла розповісти вам щось цікаве, я, мабуть, розповіла б про Мірошника. Він цікавий. Наприклад, у нього біля будинку розбито газон і там росте капуста. Сам газон – це вже збочення, ну хто в наш час панькається з газонами? Ці англійські понти хіба для банків і боулінґ-клубів. Він не має газонокосарки, у нього зроду-віку не було грошей на газонокосарку. Бачили б ви, як він повзе по тій траві з ножицями й акуратно підрізає, та ще й намагається не дуже тиснути власною вагою на траву.

А ще в нього є мама. Вона виховувала Мірошника сама, принесла йому в жертву своє юне життя, не спокусившись більше на жодну сволоту, – і тепер, звісно, чекала рівнозначної жертви від сина. Тому Мірошник навряд чи колись одружиться.

Капуста на газоні – то її ідея. Мірошникова мама завжди знає краще за сина, що йому потрібно, і, бачачи, що вода, за яку гроші платять, вилітає в ніщо, тайкома посіяла на газоні капусту.

Мірошник маму боїться і чіпати капусту не ризикує.

Я вже казала, що одруження Мірошникові не загрожує, втім, час від часу в нього з’являються дівчата. Тоді він приходить до мене і робить винувате обличчя. Я йду додому, забираю всіх братів і сестер і кажу їм, що сьогодні гарна ніч, аби політати. Ключ ми залишаємо у дверях. По собі Мірошник завжди лишає ідеально прибрану хату. Ані мені, ані моїм братам і сестрам ніколи так не вдається. У такий спосіб Мірошник платить нам за помешкання.

Логічно, що Мірошникова мама дуже нас не любить. Неоригінально. Часом мені здається, що світ складається виключно з мам, які нас не люблять. Їх дратує наше сміття, наші мотоцикли, наші руки і ноги, мізки і кишки. Довколишні мами узяли звичку називати нас циганами. Спочатку це стало джерелом додаткових розваг: Зоя з Михалькою вбиралися у строкате лахміття і чіплялися до котроїсь із тих жінок з дурними розмовами. Віщували. Потім удома стояв суцільний ржач, коли вони переповідали свої віщування. Але до нас дійшли чутки, що їхні віщування всі як одне справджуються, і дівчата вирішили припинити. Стало нудно і гидко. Знаєте, як буває гидко, коли тобою відверто маніпулюють? Але так само гидко бути по інший бік і бачити, які люди дурні…

Але я починала про Мірошника. Ми з ним товаришували ще дітьми. З ним неохоче гралися, бо малим він був якийсь дуже агресивний, усіх бив. А наших чогось не бив. Хоча мав за що – я в них вдома кавовий млинок була поцупила. Не знаю навіщо. Чогось він мені дуже подобався. Я тоді така худа була, як тріска, на мені діти перевіряли, скільки в жінки ребер, бо були засперечалися, у кого непарна кількість ребер: у чоловіків чи в жінок. Тому Мірошникова мама мене жаліла (ага, тоді жаліла), часом кликала на кухню і насипала борщу. Я борщ ненавиджу, змалку ненавиджу, я кликала Мірошника, і він його висмоктував через самогонну трубку на вулицю і випльовував для Дружка. Це ми такий прилад придумали з ним. А я мусила дуже гучно сьорбати з ложки, щоб мама Мірошника не здогадалася. Вона виразно позирала на мене і кривилася, наче їй хтось на хвіст наступив. Тоді, до речі, я реально вірила, що в неї є хвіст.

Млинок стояв у них на шафці. Я переконала Мірошника його для нас украсти. Сказала, що з млинком на каву треба ходити скарби шукати: де буде скарб, там земля перемелеться на золото. Мірошник хотів із нами піти скарб шукати, але його, звісно, ніхто не пустив. На ранок я всіх наших намовила Мірошникові брехати, нібито ми скарб знайшли. Тоді мені довелося вкрасти у мами трохи грошей, щоб купити ковбаси і мандаринів і показувати, які ми тепер багаті, зі скарбом.

Мірошника тоді мама дуже побила. Ми сиділи за хатою і слухали, як він кричить. А мені – нічого, нас дома ніколи не били, тільки словами намагалися розтлумачити. Тато приніс кольорову книжку з оповіданням про хлопчика, який крав, і про те, що йому за це сталося, і читав нашому кодлу. Передусім мені, та й іншим для профілактики.

Мені чогось дуже западали в серце всі ті книжки, я відтоді справді ніколи більше не крала. Навіть яблука, хоча яка нормальна дитина не цупить яблука? Усі тягали. Я – ніколи.

Але кавовий млинок я таки не повернула. Я іншим разом скажу, де він, добре?

До речі, Мірошникова мама зненавиділа нашу родину не тоді. Тоді ще вона мене жаліла, мої ребра мене рятували незгірш від лицарських обладунків. Справжня війна мам почалася з того випадку… Словом, ми з братами і сестрами пообіцяли розповісти іншим дітям на вулиці, що таке секс.

З-поміж усіх сусідів тільки наш батько був такий прогресивний, що давав старшим дітям книжечки про стосунки дяді й тьоті. Звісно, старші ділилися з молодшими, тож ми все знали набагато раніше за інших дітей.

Ми вирішили, що лекцію читатиму я, як найстарша. Зібралися всі, кого ми знали, і ще декілька дітей із провулку. Розсілися на цеглі у дворі