Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло

не було — саме лиш здивування. Адже вона вперше бачила таких дивних людей в такому химерному смугастому вбранні. В’язні теж прикипіли очима до цього милого дівчатки з синіми, як перші проліски, очима. Тут дорога була розмита недавніми дощами, машини уповільнили рух, тому й легко було розгледіти зворушливе личко цієї крихітки.

— Глянь, Жоро,— легенько підштовхнув Володя товариша,— які променисті оченятка. Такі запам’ятають на все життя і нас, і цю страшну війну...

Жора прикипів поглядом до тих дитячих очей, до всієї страхітливої, схожої на біблейську, картини з хрестом, розп’яттям, сліпою жебрачкою, здивованими променистими очима дитини, і його душило німе, розпачливе ридання...

Через кілька годин колона звернула з шосе на путівець, який через поле й видолинки вів до лісу. На узліссі, скільки й видно було, в глибоких ровах копошилися, ніби фантастичні смугасті мурахи, в’язні. Схоже було на те, що фашисти вирішили обперезати цей ліс неприступним протитанковим ровом. Серед в’язнів темніли постаті есесівців, готових щомиті «розважитись» — сіконути автоматною чергою когось із нещасних, що вибився із сил, металися з пов’язками на рукавах послужливі капо[2] і замашними киями оскаженіло молотили на всі боки, підтримуючи шалений темп. Осторонь лежали тіла тих, хто не витримав пекельних страждань, і дорога тепер для них одна: в крематорій.

— Нами замінять їх,— кивнув Жора на тіла мертвих. — А скільки витримаємо ми? П’ять, десять днів? Навряд чи більше протягнемо...

— Не настроюй себе так, Жоро. Розкисати нам не можна. Головне — зв’язатися з підпіллям, а там видно буде. Треба триматися. Ми повинні помститися за все, за все...

Ніби зеленим тунелем, рухалася колона через ліс. Незрушно стояли красуні-сосни обабіч дороги. Між їхніми могутніми стовбурами зеленіли розкішні кущі терну й глоду, на висхлій злежаній глиці серед ріденької ніжної травички подекуди яскріли білими, жовтими й синіми вогниками поодинокі лісові квіти. На мальовничих сонячних галявинках густо розбризкані по траві, немов рубінові намистинки, дозрілі, яскраво-червоні суниці. Усе тут дихало тишею, супокоєм, чарувало зір, викликаючи в серцях невільників щемний біль. «Невже я ніколи більше не пройдуся лісом без супроводу есесівських автоматників?» — подумав Володя, з тугою вдивляючись у лісову гущавину.

Одразу за лісом Володі вдарила у вічі моторошна картина: неозора пагорбиста місцевість, ніби незвичайне гігантське кладовище, де замість могил — величезні пеньки. Це рештки суцільної вирубки лісу. Поле оточене автоматниками й кулеметниками, а коло пеньків, скільки й глянеш, копошаться смугасті в’язні — викорчовують. В’язнів тут тисячі. Раз по раз лунають короткі автоматні черги: добивають охлялих, вимучених страдників, які не можуть упоратися з пнями. Це поле смерті. Так його називають і в’язні, й есесівці. Мало не кожен пень тут скроплений людською кров’ю...

— Здається, приїхали,— сумно мовив хтось із в’язнів.

Вдалині бовваніли сторожові вежі концтабору, а осторонь, на пагорбі в рідкому ліску,— військове містечко есесівського гарнізону. Тут, біля підніжжя пагорба, навколо есесівського містечка, також трудилися кілька тисяч в’язнів: носили каміння й пісок, вирівнювали місцевість, копали глибокі траншеї для прокладки підземних комунікацій, пиляли дерева, викорчовували пеньки.

На одній сосні висів, підвішений вірьовкою за викручені за спиною руки, в’язень. На іншій такий же мученик висів догори ногами. Обидва були вже мертві. Біля третьої сосни реготав рудий здоровило-есесівець, змушуючи нещасного бранця з закривавленим лицем і руками дертися вгору по гладенькому стовбуру. З останніх сил дерся той на дерево, лишаючи на ньому криваві сліди, але одразу ж біезсило сповзав назад. Рудий есесівець, регочучи, підганяв його знову:

— Вайтер, вайтер, шнель![3]

Трохи віддалік у верхів’ї сосни сидить «зозуля» — в’язень, який безперервно охриплим голосом кричить одне й те ж: «їх бін аффе! їх бін аффе!» Тобто: «Я мавпа! Я мавпа!» З-під дерев’яного ящика, призначеного для реманенту, видніється голова в’язня, який безперервно гавкає, намагаючись рухами голови, голосом і навіть мімікою скопіювати справжнього пса. Троє есесівців поруч захлинаються реготом, хапаючись за животи. Усе це нагадує Володі штрафну команду в центральному освенцімському таборі, де есесівці так само знущалися з нещасних бранців. Від одної лише згадки стає моторошно...

Катюги розважаються. Правда, кожен по-своєму. На пагорбі, біля чепурного літнього будиночка — в таких завжди жило начальство,— на зеленій травичці стоїть пюпітр з розкритими нотами. Перед ним животатий есесівець у самих трусах і кімнатних капцях, з паском і парабелумом на голому череві завзято чиргикає на скрипці. Це оберштурмбанфюрер Веллінг — семипудовий черевань, ревний шанувальник музики, який поєднує приємне з корисним. Щодня по кілька годин вправляється він на скрипці й водночас перебуває на службі — має посаду рапортфюрера, тобто помічника і заступника оберкоменданта табору. Позаочі його презирливо називають фідлером — вуличним скрипалем.

Концтабір, до якого прибула колона машин з в’язнями, був одним з філіалів Освенціма. Хоча в есесівській документації він значився під таємним цифровим шифром, проте всі називали його Явожницьким табором смерті, оскільки неподалік було старовинне польське містечко Явожно. Так само, як і в центральному освенцімському, за сторожовими вежами й колючим дротом чіткими рядами стояли тут понумеровані блоки-бараки, окремо — трупарня, рєвір[4]. Не встигли тільки збудувати крематорій.

— Хоч крематорію немає,— сказав молодий високий поляк своєму товаришеві.

— Не хвилюйся,— понуро озвався той. — За цим у них діло не стане. Зате он трупарня в таку спеку переповнена...

І справді, запаморочливий трупний сморід був тут такий густий, що в багатьох одразу почалися спазми блювоти.

Біля залізної брами колона зупинилася. Прибульців зустріли півсотні лютих вівчарок і стільки ж есесівців з тутешнього гарнізону. Люто гарчали, натягуючи повідки, сторожові вівчарки, озвіріло репетували есесівці, зганяючи прибульців докупи. В’язні, як горох з мішка, висипались з кузовів на бруківку, злякано сахаючись хто куди, намагаючись уникнути ударів кийків і пащ лютих собак. Проте удари сипалися звідусіль і уникнути їх було неможливо. Повторювалось те,