Андрій Анатолійович Кокотюха - Там, де поховано Адель...

чого, коли для себе Сахно вже все вирішив? Тепер його виводило з себе навіть її оригінальне ім'я. Чому — второпати не міг.

Дружина вмостилася на пуфику перед трюмо і почала розчісувати волосся, колись довге каштанове, тепер — підстрижене та знебарвлене черговою модною фарбою. Сахно зняв спортивний костюм і ліг на свою половину. Розгорнув книжку, яку читав близько місяця, вже не пам'ятав, з чого там усе почалося і хто кого хоче пристукнути за спадщину. Дружина скінчила розчісуватися, заходилася мазати обличчя кремом. Якась чергова подружка порадила, ідіотка. Хоч маж, хоч не маж… Сахно стежив за нею, дивлячись поверх книжки. Нарешті вона довела справу до кінця і лягла поруч.

— Мені завтра вставати рано.

— І що з того?

— Те, що сказала… Так, забери! Забери руку, я тобі кажу!

— В чому річ?

— В тому! Ти чуєш погано? Телевізор добре чув.

— Ага! Ну, все ясно! А з ним краще було?

— Із телевізором?

— Не придурюйся! Думаєш, не знаю нічого? Ану…

— Знову за своє? Сказано тобі — не хочу! Втомилася, спати пора! І взагалі…

— Що «взагалі»?

— Нічого! Забери свою руку, бо підеш спати до свого телевізора. Ясно?

Сахно рвучко підвівся, розчахнув балконні двері. Осіння прохолода пройняла тіло, він повернувся за спортивними штаньми, зачинив двері і намацав у кишені спортивок пачку «честерфілда». Закуривши, сперся об бильця і замислено дивився, як у вікнах будинків навпроти одне за одним гаснуть вікна. Докуривши одну, потягнувся за другою.

Ще десять днів.

2

— Слухаю вас.

— Моя дружина… Вона не ночувала вдома…

— Скільки днів?

— Учора вперше.

— Ви мені вибачте, не хочу, звичайно, ніяких порад, але… Ви в ній упевнені?

— Припиніть дурню молоти, лейтенанте!

— Так, спокійно, спокійно, не треба кричати, ми вже чули крики, самі як крикнемо — мало не буде!

— Вона хвора! З психікою негаразд, діагноз є! Мало що могло статися!

— Добре, добре. Давайте її прізвище, ваше прізвище, прикмети її, коли бачили востаннє, часто вона так зникала з дому… Може, фото є з собою?

— Є, є, я взяв! Сахно… Адель… Повне ім’я — Аделаїда, я її Аделлю називаю… Всі називають… Адель, Ада… Тридцять два роки, середня на зріст…

— Не хвилюйтеся. Далі, далі…

Ранком вони не розмовляли. Дружина мовчки смажила картоплю, яєчню, вони похапцем поснідали, випили кави. І тільки коли Адель заходилася мити посуд, Сахно порушив мовчанку.

— Я піджену машину. Збирайся.

Дружина ніяк не відреагувала, але Сахно знав: протягом тих двадцяти хвилин, які знадобляться йому, аби спуститися вниз, пройти до залізної коробки гаража, розігріти мотор «жигуля» і підкотити до під’їзду, Аделаїда буде готова і чекатиме на виході. Система відпрацьована роками.

У машині вона заговорила першою:

— Учора ми обоє були не в настрої.

— Думаю, так… Пробач…

— Ти мені також. Ми просто втомилися. Обоє. Я знаю, таке буває.

— Це я мусив зважати на твій стан… Є прогрес?

— Буде. Поки що не звертай на мене уваги. Це пройде, пройде…

— Для того ми з цим і завелися. Щасливо, до вечора.

Сахно цмокнув дружину в холодні байдужі губи. Вони приїхали, через дорогу — ощадний банк, вона працює там касиром уже сім років. Ще хвалилася якось — пощастило з роботою, стабільна, та їй швидше з тіткою пощастило, яка племінницю влаштувала сюди, аферистка подільська.

На роботу Сахно встигав. Він віднедавна працював менеджером у фармацевтичній фірмі. Запізнюватися хворобливо не любив, тому час у запасі постійно був. Сьогодні це йому особливо потрібно.

Сахно зупинив машину неподалік цирку. Чекав недовго, за кілька хвилин поряд із ним на місце, де щойно сиділа Адель, вмостилася медсестра Марина.

Її губи були спраглі, відповідь на поцілунок була короткою, але жадібною. Сахно відчув, що хоче цю жінку негайно, просто тут, у машині, як тоді, вперше, півтора року тому. Тоді ніч уже проковтнула місто, він загнав «жигулі» в найближче темне подвір'я і не дав Марині до пуття роздягнутися, обоє квапилися, тому все скінчилося дуже швидко. Марина погладила його, тридцятип’ятирічного мужика, по потилиці, як малу дитину, і прощебетала на вухо: «Нічого, у нас усе ще буде, заспокойся, ну, ну…». Дійсно, у них далі було все, і цього «далі» було досить для того, аби Марина зрозуміла його з півжесту, поклала свою руку йому на коліно.

— Не дурій. Спокійно, спокійно…

— Я скучив за тобою! Три місяці! Ми не бачилися по-людськи три місяці.

— Тримайся. Вже недовго.

Раптом Сахнові стало соромно — поводить себе справді як баба істерична чи невротик. Так і зірватися недовго, а не можна — все шкереберть піде.

— Я, правда, скучив.

— Та вірю, вірю, ціную. Заспокойся. Як Адель?

— Без змін. Коли?

— Післязавтра. Середина тижня, її шукатимуть на роботі також, хай гвалту зчиниться якнайбільше. До того часу нам краще не бачитися. Тому поговоримо зараз.

— Поговоримо.

— Отже, все як звичайно. Я приходжу пізненько, в мене чергові особисті проблеми. Вона лягає на живіт, ти — в сусідній кімнаті. Вона не бачить, що я роблю, а я витягаю з кишені халата ампулу із сильним снодійним і вколюю їй. Прощаюся, йду. За півгодини твоя Адель міцно спатиме, препарат перевірений, спрацює. Потім ти впускаєш мене в квартиру, цей час я перечекаю за рогом.

Сахно уявив, яким буде це очікування: молода жінка, сховавшись у найтемніший закуток подвір'я, нервово палить цигарку за цигаркою. Скільки вона встигне так викурити? Півпачки? Більше? А якщо Адель таки не засне, або…

— Якщо