Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК

постановою, а також із рішенням Ради Спілки фронтовиків уранці вибиватимемо німців з нашого пролетарського Херсона!

Фронтовики збуджено загомоніли, присунулися ближче. Силін підняв руку.

— Тихо! Мітинги відміняються! Все! Поговорили! Договорилися до німця!

— Правильно! — пролунали голоси.

— Кінчати треба з балаканиною!

— Пора робити діло!..

— Так, — говорив Силін. — Зв'язок з робітничим класом у нас є. Наша справа почати — робітники підтримають. Оголошується надзвичайний стан. В разі якоїсь недисципліни, розглядатимемо як зраду революції і пролетарського класу і за законом воєнного часу — наліво, без розмов! Зрозуміло?

— Ще б пак не зрозуміти! — Правильно!

— Тепер слухайте команду. Ротам Іваненка і Мареніна йти до міської думи зараз же і зайняти позицію. Так… Роті Слинькова — до вокзалу. Решта підуть оточувати місто берегом. Командирам вказівки дані… Загальна картина буде така. Почнуть Маренін і Іваненко біля думи. До того щоб жодного пострілу не було. А як вони почнуть, тоді всім діяти відповідно до бойової обстановки, що складеться. Ясно?.. Яким загонам є завдання — виконуйте! Решта розходьтеся по своїх місцях і чекайте наказів. Усе!..

Почулися слова команди:

— Шикуйся!..

— Загін Павлова, до мене!

Силін зіскочив з табурета, пошукав когось очима крикнув:

— Альошко!

Хлопчик у гімназичній шинелі підбіг до нього.

— Я тут!

— Ось тобі записка, віднесеш Виговському на Забалку, в районний штаб, знаєш?

— Ще б пак!

— Принесеш відповідь. Пробирайся обережно, на німців не наскоч.

Альошка побіг до виходу.

Альошка Михальов, довгов'язий хлопець в гімназичній шинелі, став зв'язковим Силіна зовсім недавно, лише кілька годин тому.

Спочатку, коли від свого нерозлучного друга Пантелея Димова, або просто Пантюшки, батько якого командував робітничою дружиною на тютюновій фабриці Лермана, Альошка довідався про те, що готується повстання, він разом з приятелем спробував влаштуватися в дружину Пантюшчиного батька. Але хлопці відразу зазнали невдачі. Пантюшчин батько навіть розмовляти з ними не схотів і звелів забиратися геть з очей. Довелося піти ні з чим.

А втім, Пантюшка надії не втрачав.

— Ти як хочеш, Альошко, а я залишусь, — сказав він. — Зараз піду до тата і при всіх скажу: що ж ти сина до революції не допускаєш? Хай спробує не взяти, я його на все місто ославлю! Ти, Альошо, не ображайся, я піду: справа, сам розумієш, яка…

Альошка розумів. Тут було не до жартів: революція! Це слово «революція» з дитинства ходило поруч з Альошкою…

Матері Альошка не пам'ятав: вона вмерла від пологів. Найзначнішою людиною в його житті був батько, який працював майстром на верфях Вадона. В Альошчиній уяві він був зразком людини сильної, суворої і справедливої. На початку німецької війни батька взяли на фронт, а коли грянула революція, стало відомо, що він член партії більшовиків і перебуває в Петрограді, чимось там командує…

Для Альошки це не було несподіванкою. З дитинства він знав, що батько — революціонер. До нього потай ходили робітники з усіх херсонських підприємств. Траплялося, що в їх квартирі подовгу жили незнайомі люди, про яких нікому не можна було розповідати. Батько ховав їх у тайнику, викопаному в дворі, під сараєм. Ночами в комірчині за кухнею Микола Семенович (так звали батька) довго розмовляв з ними про царя, про заводчиків, про революцію, і Альошка рано почав розбиратися в таких речах, про які його однолітки і уявлення не мали.

Іноді, батько давав йому нескладні доручення: сходити отуди, знайти отаку людину, сказати отакі слова. Слова були несподівані і часто незрозумілі. Їх треба було зазубрювати, як вірші: «До Степана Петровича приходили гості, добре випили і розійшлися з чим прийшли» або «Семен Васильович вітає з Христовим воскресінням і просить прислати проскурочку»… Альошка змалку звик до таємниць, до того, що з людьми слід поводитися обережно, а язик добре тримати на мотузку. Він ріс міцним, упертим і неговірким хлопцем — небагатослівність взагалі була сімейною особливістю Михальових. Учився в гімназії разом з забезпеченими синами херсонських чиновників, адвокатів, торговців і лікарів з приватною практикою.

Коли батько пішов на фронт, Альошка залишився з сестрою Катериною, дівчиною тихою і доброю. Їх тітка Віра Порфирівна, акушерка, видала Катерину заміж за прикажчика з магазина готового одягу, Павла Никодимовича Глущенка, людину «статечну і з майбутнім»; він складав гроші на власне «діло» — продаж готового одягу. Самовдоволений, гладкий, з ситеньким черевцем і ранньою плішиною, Павло Никодимович завів у домі свої порядки — як в «інтелігентних сім'ях». Альошка відразу і назавжди страшенно зненавидів його. Кожна сутичка з Глущенком слізьми відливалася сестрі, і Альошка навчився відмовчуватись, не помічати шурина. Хлопчик ще більше замкнувся у собі. В очах у нього з'явився холодний блиск. Немов у світлій, майже прозорій їх глибині мерехтіли крихітні лусочки слюди. Катерина, помічаючи цей блиск, зітхала:

— Зовсім ти, Альошо, на тата схожий став, аж страшно, як схожий!

Альошка в листах слізно просив батька взяти його до себе в Пітер, тому що він, Альошка, до останньої краплі крові за світову революцію!.. Батько відбувався жартами, велів чекати. Видно, уявляв його таким же маленьким дванадцятирічним хлопчиськом, яким залишив, ідучи на німецький фронт. Подивився б він, яким парубком став зараз його синок!..

У цей час і прийшов Силін.

Він прийшов якось вранці, коли Глущенка не було вдома, і відразу, ще на порозі, сказав:

— Ага, ти, мабуть, і є Миколин синок? Впізнаю, схожий. Ну, здрастуй. Привіз тобі від тата привіт і листа.

— Ви, мабуть, з ним служили? — спитав Альошка, з повагою дивлячись на фронтову шинель і папаху гостя.

— Служили, — посміхнувся Силін. — Зимній разом брали, така в нас була служба…

Альошка повів його в кімнату, хотів почастувати чаєм, та Силін відмовився.